Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

можна щось і сховати. Це «щось» зараз лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо підкресленою гідністю.

А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете, щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.

Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит дамам. Тим паче, що я поголився.

Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку, напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:

— А… це ви…

— Так… це я…

Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно. Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від велетенської шафи, що займає половину приміщення.

Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.

— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, — галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже чарівна…

Нарешті. Жінка задоволено всміхається.

— …і страшенно брехлива.

Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.

— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.

При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту, додаю:

— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за Баєва?

— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не розумію лише, для чого такі погрози…

— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?

— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у той час.

— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами. І все ж таки напружтесь.

— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.

— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли з'явилися? Десь напередодні весілля?

— Саме тоді.

— Посаг вашого чоловіка, чи що?

Вона ствердно киває.

— На які кошти придбав їх ваш чоловік?

— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.

— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.

— Гадаю, що йому дав гроші Маринов… — відповідає, вагаючись, Дора.

Обличчя її стає дедалі схвильованішим.

— Маринов дав йому гроші, але вже згодом. А зараз ми говоримо про те, що було напередодні весілля. На які кошти ви придбали меблі й усе інше?

— Я нічого не купувала. Не вплутуйте мене в цю справу. Все, що куплено, купував він.

— На які гроші, я питаю!

— Він узяв з каси, якщо вам так хочеться знати. А потім попросив у Маринова й повернув.

— Друге: відколи почалися ваші стосунки з Мариновим?

Вираз образи цього разу не такий помітний.

— Ви занадто відхиляєтесь, інспекторе…

— Ризикуючи відхилитися, ще далі, скажу вам, що в даному випадку, можливо, йдеться про вбивство, що в цьому вбивстві заплутана жінка й що ваші викрутаси в такій ситуації навряд чи можуть сприйматися як вияв дівочої цнотливості. Відколи почалися ваші стосунки з Мариновим? Не примушуйте мене повторювати запитання.

Дора опускає очі. Образа змінюється втомою:

— Через кілька місяців після того, як ми розписалися…

— Точніше?

— Мабуть, на четвертий місяць…

— Тобто незабаром після того, як Маринов дав гроші вашому чоловікові, чи не так?

— Так.

— А коли довідався про це Баєв? І як саме довідався? І як він реагував на це? Відповідайте, чого ж ви чекаєте, хіба не бачите, що я не прийшов сюди дивитися на ваші ноги!

— Він дізнався, мабуть, дуже швидко, хоч удавав, ніби нічого не помічає. А одного дня повернувся додому в незвичний час і застав нас… Між ними зчинилася сварка… Баєв залякував… Маринов — теж… «Я запроторю тебе у в'язницю, якщо ти так багато знаєш, — казав Маринов. — Не думай, що я знищив твою розписку. Розповім, як ти заліз у касу. Ти згниєш на нарах, якщо не заберешся геть звідси…» Вони довго лаялись, але Баєв нарешті відступив…

— А ви?

Жінка дивиться на мене втомленими очима:

— Що — я?.. Не думайте, що дуже приємно жити з цим типом… І старий, і дурний, і бридкий…

— Ви про кого це кажете? Про Баєва чи про Маринова?

— Про Баєва. Хоч і другий теж не був скарбом. Але він бодай прикидався галантним, звичайно, коли йому