Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Аякже, перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей тип — на їхніх похоронах. Другого листа ти одержав по смерті професора. Він знову тут як тут. Немов представник із пекла. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.

Домовившись зустрітися завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощалися. У колеги був заклопотаний вигляд.

Я приїхав до медичного інституту на годину раніше, ніж домовилися. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка.

Щоб змарнувати час, я зайшов до інститутського музею. І не пошкодував. Тут у відділі протезування висіли портрети вчених, що працювали в галузі штучного серця, експонувалися моделі апаратів штучного кровообігу, новітні конструкції пристроїв для реанімації, протези нирок, печінки, легенів, рук, ніг, кісток, рогової оболонки, шкіри та інше.

Я й не зчувся, як зелена стрілка годинника спинилася на десятій.

Біля тротуару стояв “Запорожець” Ванжі; сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог застеріг, щоб я до нього не підходив. Тим часом у дворі зібрався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, із нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки, пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху, почали загортати. Натовп зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, виступив ректор. Він, мабуть, говорив тепло і щиро, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд.

Думку Ванжі зустрітися на церемонії перенесення праху я збагнув аж тоді, як помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був серед десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розгледіти, коли він рухався — ніс труну, загортав могилу, встановлював погруддя. Я помітив його тільки після ректорової промови, як біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий стояв у тій самій позі до фотокамери. Я проштовхався ближче й розгледів його лице — воно мало всі фіолетові відтінки. Іще воно було мов намальоване: ледь вловима посмішка й безбарвні, неживі очі. Він помітив мене і, як мені здалося, впізнав, адже ми бачилися на похоронах діда Карпа.

Юрба почала рідшати, і ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:

— Хто оті десятеро, що з ректором?

— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідувачі кафедрами, — відповів він. — А десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, із міністерства. Напевне не знаю.

Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.

Ванжа назирці подався за ними.

Хвилин через десять він вискочив на подвір’я, вигляд у нього був розгублений.

— Зник! — просичав мені над саме вухо. — А все ти, йолопе! Хто тебе просив пхатися до пам’ятника!?

Мені нічого було відповісти, і я мовчки поплентався слідом за Ванжею до машини. Ми трохи посиділи, поглядаючи на двері і сподіваючись, що чоловік у коричневому костюмі все-таки з’явиться. Та він не з’явився.

Ванжа вправно маневрував серед безперервного потоку автомобілів, міркував про щось своє. Нарешті зупинився біля мого будинку.

— Зайдемо, вип’ємо по чашці кави, — запропонував я.

— Ні, поїду, — заклопотано відповів Ванжа.

Звернуло на третю. Я почувався стомленим. Переодягнувшись у піжаму, випростався на килимку у “мертвій позі”. Йоготерапію я успадкував від діда Карпа, правда, лише одну вправу — шавасану. По кількох хвилинах повного розслаблення почав викликати в уяві зеленаве море, але натомість у пам’яті спливали місця розкопок у Чуфут-Кале та поблизу нього, гуркотіння десь у горах, від якого ночами ми не могли заснути. Раптом паралельно з тими згадками в пам’яті промайнули зовсім інші спогади. Біля столу сидить дід Карпо, щось пише. В зубах тліє люлька, обличчя бліде й заклопотане.

“Як ти гадаєш, Василю, чи можливий на земній кулі демографічний вибух?” — звертається він скоріше до самого себе, аніж до мене. І тут від йогівської розслабленості не лишилося й сліду. М’язи напружилися, як у звіра перед стрибком. Дід писав лівою рукою, тобто протезом. До того, як після сумнозвісної експедиції на Ельбрус йому відтяли шульгу, він був лівшею. А потім він писав своїм протезом на біострумах. Я схопив драбинку і кинувся до антресолей, де лежав дідів архів. Там було складено все: від чернеток перших наукових праць та докторської дисертації аж до листів від якогось Білозерського — тугенький стосик, перев’язаний шнурком. Ба! Та у старого ж зовсім інший почерк — неначе курка лапою дряпала. Каліграфічність у нього з’явилася відтоді, як почав писати протезом. Такі протези виготовляються серійно, і, мабуть, усі вони пишуть однаково. Отже, листи буцімто від старого могла писати людина, яка мала штучну руку. І це мусить бути отой, у коричневому костюмі — сьогодні він загортав могилу Чорненка, як бульдозер. Задачу розв’язано, і допомогла “мертва поза”. Я поскладав на місце дідів архів, з полегшенням відчув, що знайшов останню ланку в складному ребусі. Хай Ванжа ганяється за тим чоловіком, коли має бажання, для мене листи з “того світу” більше не загадка.

Задзвонив телефон. Хто б це міг бути?

— Слухаю. Добрий день… Так. Ви правильно назвали моє прізвище…

Голос на другому кінці:

— Вам вітання від діда Карпа. Цього разу він не зміг написати, як завжди, і велів усно передати поздоровлення з річницею одруження. Отже, вам і вашій дружині — найкращі побажання відсвяткувати через сорок сім років золоте весілля! На все добре…

— Слухайте, не кладіть трубки! Ваші безглузді витівки не варті затертого мідяка! Бувайте. — Я спересердя мало не розбив трубки.

“Що, вирішив змінити тактику? — думав я. — Чи, може, протез у ремонт віддав, а тут саме день нашого одруження”.

Знову дзвінок.

— Слухаю… Ванжа?! Де ти його бачив? На автозаправці? Скажи, хвилин