Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

— А, Василю! — вигукнув Козленко, який був уже під чаркою. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки святкували срібне весілля.

Кость Миколайович, після того як я їх привітав, відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Гості враз пожвавішали, почувши дідове ім’я. Божко, режисер, навіть запропонував випити за його світлу пам’ять. Перехиливши по чарчині, гості одразу ж забули про мене. Я ж підсів до Люби — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні,— а потім вийшли на балкон подихати свіжим повітрям. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо її батька.

Люба перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала пачку паперу. То були переважно ролі, які колись переписував Кость Миколайович. Люба сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там, листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії, по Козленковому ж письму неначе повзав рій вимащених чорнилом мух…

Якийсь час ми стояли мовчки, зіпершись на перила балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Любу, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа.

— Слухай, Василю, оцей професор… Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців чотири тому.

— Ні, ні. Днями. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора…

Вона вийшла і принесла підшивку газет.

В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Кореспондент обурювався на черствість осіб, які відповідали за похорони. Наостанок повідомлялося, що найближчим часом має відбутися церемонія перенесення праху вченого.

Вдома було без змін. Галина досі ще не прийшла. “Де ж бо вона? Мало на мою голову ребусів сиплеться…” І тут я помітив на письмовому столі цидулку.

“Коли хочеш мене побачити, приходь сьогодні до мами. Галя”.

Отакої! Тільки цього мені зараз не вистачає. Я спересердя натиснув на клавіш приймача, почав роздягатись.

Прокрутивши ручку і нічого цікавого так і не знайшовши, ліг і одразу ж заснув.

Наступного дня на роботу не треба було поспішати, тому я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він прогулювався з величезним чорним догом.

— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.

— І розумний, — додав Геннадій.

Помітивши, що я не поспішаю, він запросив мене на склянку чаю.

— У твого старого було багато книжок, де вони? — показав я рукою на порожні стелажі.

— Ось, — погладив він дога. — Я продав книжки і на ті гроші купив Артура. Артуре, ляж!

Пес плюхнувся на підлогу.

Геннадій вийшов і повернувся з великою шкатулкою. У цій шкатулці з яскравим розписом дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства, — я не раз переглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед старих знімків кілька зовсім свіжих: з похорону. Спиридон, обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я знав їх усіх, окрім середнього на зріст чоловіка, десь років на сорок. Обличчя в нього було якесь незвичайне, мертве. Він упав мені в око тому, що я бачив його на похоронах мого діда.

— Хто цей чоловік? — запитав я.

— А біс його знає, — Геннадій налив іще по склянці чаю.

Я хотів спитати, чи не одержував він листів од діда, але вчасно стримався. Ще подумає, що я несповна розуму.

…По дорозі до інституту у мене весь час стояв на думці незнайомець, якого я бачив на обох фотокартках.

Разом з Ванжею ми були на розкопках у Криму. Я показав йому останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.

— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа, вкладаючи листа в конверт. — Отой професор Чорненко, він що, був другом Карпа Левковича?

— Яким там другом…

Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.

— Ходімо негайно в медичний інститут, — сказав він.

…У коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи від перших статей у наукових журналах, аж до солідних монографій та їх закордонних перекладів.

— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — цей чоловік залишив по собі велику спадщину… Що з тобою!? Ти на себе не схожий! — вигукнув він.

Я відчував, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій був і невідомий з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.

— Що ж тут дивного? — мовив Ванжа. — Він міг знати всіх трьох.

Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.

— Глянь.

На дверях виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28