Читати книгу - "Вулиця Без світання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Старий, полохливий, ненадійний. Треба молодого, енергійного.
— Тоді доведеться робити все самим.
— Приготуйте електричні ліхтарі: при свічці багато не зробиш. Мабуть, знадобиться і ломик. Якщо в тайнику є сейф, то може бути потрібен і автогенний апарат, щоб різати метал.
— Де ж я знайду такий апарат? — вигукнув священик. — Під яким приводом його купувати чи позичати?
— У нашій справі треба передбачати навіть дрібниці, — сказав Павлюк, сердито знизавши плечем. — Адже дрібниця може погубити нас. Дев'яносто дев'ять шансів із ста, що апарат не буде потрібен, і все ж таки ми повинні на всякий випадок мати його. Уявіть собі, в якому безглуздому становищі ми опинимося, коли розламаємо стіну, знайдемо тайник і не зможемо добути з нього документ. Тоді вже пізно буде шукати апарат. Через годину після того, як знайдемо тайник, мене не повинно бути в Кленові.
Священик замислився.
— Нічого не можу придумати.
— Безвихідних становищ нема, святий отче.
— Скажіть, — після паузи спитав Іваньо, — а вибухівкою відкрити сейф можна?
— Беруся, — кивнув Павлюк, — мені доводилося.
Пан-отець помовчав, щось обмірковуючи, потім неголосно промовив:
— Є люди, які й досі не склали зброї, блукають по лісах.
— Це з УПА[2]? — спитав Павлюк.
— Так. У них повинна бути вибухівка.
— А хто до них піде?
— До них іти не треба, — відповів Іваньо. — Один їхній іноді буває в Кленові. Я зможу з ним зустрітись і домовитись.
— Тим краще.
— Ну а що, коли зненацька з'явиться Грицай і застане вас у підземеллі? — спитав священик, несподівано міняючи тему розмови.
— Дякувати богові і святим отцям-інквізиторам, сховатись у підземеллі є де. В разі небезпеки виберусь через потайний хід у Залі судилища.
— Ви добре запам'ятали його? Натиснути на правий край дошки, грати каміна розсунуться, і ви ввійдете в камін — він широкий, як пекельна піч. Замість димоходу — гвинтові сходи, якими підніметесь просто на дах костьолу. Обійдете по карнизу шпиль. Правда, карниз досить вузький, але для людини з міцними нервами це не страшно, не треба тільки дивитися вниз. Потім пожежною драбиною спуститесь у маленький дворик. Звідти вибратися на вулицю легко.
— Не забуду — дошка, камін, гвинтові сходи, карниз навколо шпиля, пожежна драбина, дворик.
— Правильно.
Павлюк глянув на годинник.
— Час іти. Занадто пізній перехожий може викликати підозру.
— Ідіть.
Іваньо теж підвівся. Як і минулого разу, загасивши світло, щоб бува хтось з вулиці випадково не побачив дві постаті в будинку, за руку вивів Павлюка на ґанок.
Гість попрощався, переліз через паркан і швидко попрямував до ресторану на вулиці Без світання. Звідси до нього треба було йти з півгодини.
Ішов Павлюк обережно, прислухаючись до кожного шелесту, не випускаючи пістолета, тримаючись якомога далі від крутих поворотів і великих під'їздів, де могла причаїтися засада. Одного разу, коли обернувся, йому здалося, що від освітленого місяцем будинку шугнула тінь. Павлюк завмер, почав пильно вдивлятися в темряву. Не ворушачись, нічим не виказуючи своєї присутності, стояв довго — хвилин з десять. Проте нічого підозрілого більше не помітив і вирішив, що помилився.
Поминувши три квартали, Павлюк вийшов на пряму, довгу, без провулків вулицю, що вела на простору площу із сквером. Вулиця і площа були погано освітлені, як і взагалі все місто, що тільки-тільки пережило окупацію, тяжкий воєнний час. У темряві Павлюк почував себе впевненіше, безпечніше.
Раптом, уже майже біля площі, швидше інстинктом злочинця, ніж розумом, відчув небезпеку. Попереду — нікого. Швидко. озирнувся на всі боки. Прислухався. Позаду наганяють четверо. І тоді зрозумів, звідки виникло відчуття небезпеки: ці четверо крокували по-військовому, в ногу. Павлюк не міг збагнути, звідки вони взялися. Нещодавно вулиця була порожня. Певно, вийшли з якогось будинку.
Павлюк прискорив ходу.
— Громадянине! Заждіть! — почувся голос ззаду.
Що робити? Зупинитися, почати з ними розмову, пред'явити документи? А коли це патруль? Павлюк боявся нічної облави — а що як когось шукають? Тоді й Павлюка можуть затримати, щоб перевірити документи, з'ясувати, хто він такий… Ні, треба за всяку ціну уникнути небезпечної зустрічі. Павлюк пішов швидше.
— Громадянине! Стійте!
Павлюк побіг. Як на зло, нема куди звернути аж до самої площі.
— Стій, стрілятиму! Стій!
Тільки б встигнути добігти до площі! Від неї в різні боки ведуть кілька вулиць…
Пролунав постріл. Поки що стріляли вгору.
Павлюк мчав щосили, думаючи тільки про одне: швидше б досягти площі.
Але коли до бажаної мети лишилося не більше як двісті-триста метрів, попереду в тьмяному світлі ліхтарів майнула кілька постатей. Павлюк зрозумів: вулиця закрита з обох боків.
Усе ще біжучи, він оглядався навколо, намагаючись знайти хоч якийсь закуток, де б можна було сховатися.
Вулиця була темна й пустинна: неосвітлені вікна, наглухо зачинені під'їзди. А кроки позаду наближалися.
Раптом, уже майже втративши надію на порятунок, Павлюк побачив, що порота, які вели у двір одного з будинків, трохи відхилені. Інстинктивно, не розмірковуючи, кинувся туди.
І відразу ж пожалкував, йому здалося, що він у пастці. Це був типовий двір-колодязь — правильний чотирикутник, з усіх боків оточений стінами високих будинків. Вихід з нього був лише один — на вулицю.
У будинок вело п'ятеро дверей — кожні в окрему секцію. Одні з них були відчинені. Павлюк кинувся тули.
Опинився на крутих сходах, брудних, пропахлих котами. Не торкаючись поручнів, перестрибуючи через східці, мчав з поверху на поверх. Задихався, відчував,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулиця Без світання», після закриття браузера.