Читати книгу - "Феномен Фенікса"

І такий стан світу був до того, як з’явилося світло.

З давніх і вічних антагоністів — світло й пітьма — найважливішим і найвирішальнішим для створення світу є світло — основа основ не лише життя, а й самого існування Всесвіту.

І це світло може через п’ять мільярдів років зникнути.

І відразу ж тоді з’явиться…

Так, так, кінець світу. В образі АБСОЛЮТНОЇ ПІТЬМИ.

Якось серед ночі я проснувся від чийогось крику.

Стривоженого, зляканого.

Через мить, отямившись від сну, збагнув: закричала уві сні дружина.

Зазвичай, вона спить міцно й спокійно і сни рідко її турбують. А тут… Закричавши, дружина й проснулась — від свого крику.

— Заспокойся. Тобі щось недобре приснилося? — запитую.

— Недобре? — дружина сполошено дихала, наче все ще втікала від небезпеки. — Якби ж то… Мені приснився найстрашніший сон — звідколи себе пам’ятаю.

— Примарилось якесь… чудисько-страхопудало?

— Якби ж то! Але я бачила… бачила уві сні… ПІТЬМУ! Навіть було опинилася в ній. Наче в банці з тушшю — такою вона була густою і чорною. Як у розплавленій смолі. У сажі, зрештою.

— Чи й не дивина — пітьма! Ніч завжди темна, повна темряви — що ж тут дивного?

— Але я бачила не пітьму, а — ПІТЬМУ!!! — вигукувала дружина, все ще збуджено дихаючи. — Не звичайну темряву, а — непроникливу. Можна б сказати — абсолютну. Ту, якої ми не бачимо у природі. А я її бачила… Сниться, — це уві сні мені сниться, — що я проснулась від якоїсь незбагненної мені тривоги. З ляку-переляку. Бо потрапила до чогось такого, ще його й словами не передати. Розплющивши очі, жахнулась: я нічого не побачила. НІ-ЧО-ОГО-О!!! У кімнаті навколо мене була пітьма. Чорна-чорнюща — її чорноту навіть словами трудно передати. Глуха, абсолютна пітьма без жодної світлої цяточки. І вона була налаштована до мене вороже — як наче б жива істота. Це я відчула всіма фібрами своєї душі. А ще я відчувала… Що нічого немає у світі — крім цієї страшної пітьми, що вороже дихала до мене. Це так страшно — опинитися в абсолютній пітьмі, що я закричала. І… проснулася. Слава Богу, це був усього лише сон. Але й досі у мене по спині повзуть мурахи. Як згадаю ту глуху непроникливу чорноту, якої й уявити неможливо. Абсолютну чорноту. Невже така пітьма у світі є? Чи — може бути?

Я подумав, подумав і обережно висловив припущення:

— Тобі очевидно… очевидно приснилася та пітьма, яка накриє Землю, коли не буде Сонця. І взагалі — світу білого.

— Що ти говориш? — злякано дружина. — Хіба таке може бути?

— Яке — «таке»?

— Коли не буде Сонця…

Зізнаюсь, я чи не вперше — та ще серед ночі, уникнув на цю тему прямої відповіді.

— Звідки я… знаю.

— Сонце завжди буде, — сказала дружина впевнено і, заспокоївшись, миттєво заснула.

А я ще довго не міг заснути. Лежав і думав: невже й справді колись зникне наше рідне сонечко, а з ним і білий світ? І тоді Землю огорне ТАКА ПІТЬМА? Невже дружині приснилося те, що вже було — до виникнення Всесвіту? І те, що колись знову буде — як зникне Всесвіт?

І ще я думав тієї ночі: куди зникає світ… Ну, наприклад, для мертвого? Досить людині навіки заплющити очі, як її огортає пітьма (абсолютна!) і для неї вже нічого немає — ні світла, ні простору, ні часу, ні матерії, ні самого світу. (Якщо ж душа складається з атомів і відтак є незнищимою і вічною — це інша річ). То, може, світ білий — це не є реальність? Може світу білого насправді й немає? Може це — ілюзіон для наших очей та свідомості? Ірреальність? Мрія, що існує тільки для живих істот і зникає з їхнім кінцем, перетворюючись у те, ким воно і є насправді — у НІЩО? Чи не було так у світі й до появи людства в ньому? І буде так після завершення людством своєї місії?

Невже білий світ і простір та час у цьому світі існують лише доти, доки існує розумна свідомість, які це й сприймають?

Згадаймо: згасне електролампочка — тієї ж миті зникає світло.

Згасне розум (свідомість) — зникне світ. Але тільки для згасаючої свідомості, а для живого розуму він завжди існує. То що ж таке світ, як не пречудова омана, що її ми сприймаємо свідомістю та іншими органами відчуття — в тім числі й зоровими.

Виходить світ існує лише доти, доки існує свідомість, що його сприймає? А без неї все миттєво огортає вічна пітьма.

То може й справді білий світ — це всього лише те, що знаходиться в нашій свідомості, а поза нею його немає? А є лише велика, грандіозна ілюзія, мана, наслана свідомості, якої насправді немає і бути не може?

Чого свідомість не сприймає, те для неї й не існує. Тобто світ існує лише персонально для кожної свідомості, а з її зникненням він теж зникає, залишаючись лише у свідомості живих доти, доки вони живі. І той, хто дав нам зір — один з п’яти органів почуттів, очі для сприйняття світу — той дав нам і білий світ, якого поза зором та іншими органами