Читати книгу - "Сніданок на снігу"

Зарецький обійняв її.

— Дурна смерть — мабуть, так мало статися. Логікою це не поясниш.

— Жах, — єдине, на що він спромігся зі слів.

Людмила усміхалася від того, що Богданові пальці заплуталися в її волоссі, обережно перебираючи його. Від доторків Зарецького в неї по шкірі йшов мороз.

Мимоволі вона сказала:

— Донька мені деколи каже: «Мамо, ти сильна, не розклеюйся. Будь завжди сильна!» Легко казати: «Будь сильна». Я хочу бути слабкою.

— Будь слабкою, — поцілував він її у голову.

— Я так хочу бути слабкою. Інакше… інакше може просто поїхати дах.

— Ні, — усміхнувся Зарецький, — ти сильна.

— І ти туди ж.

Потім він сказав:

— Ти навчиш мене рибалити?

— Тебе? Навіщо?

— Хочу!

— Добре, — сказала Людмила і взяла одне з вудилищ, з котушки змотала шнур, прив’язала довгий тонкий повідок із волосіні, до якого потім причепила мушку.

— Що ти робиш?

— Ну ти ж хотів рибалити? Пішли. Покажу тобі нахлист на снігу.

Вони вилізли на покриття траншеї, і Людмила, плавно розмахуючи вудилищем і тримаючи пальцями розмотаний шнур біля котушки, показувала Зарецькому техніку закидання мушки. Він дивився на неї заворожено. Після кількох кидків, кожен рух під час яких Людмила детально пояснювала, вона дала йому вудилище. Розгублений Зарецький незграбно тримав його і не знав, що робити. Людмила з нього сміялася, але допомагала і знову все пояснювала. Зарецький розмахував вудилищем, але його рухи були хаотичними і позбавленими ритму. Однак кілька разів він все ж таки спробував кинути, проте його мушка більше летіла вгору, і розчарований Зарецький вирішив, що це заняття не для такого тугодума, як він. Людмила його заспокоїла і сказала, що на все свій час, що за кращих обставин навчить його рибалити.

Потім вона взяла вудилище і повернулася в будинок. Зарецький залишився сам і поглянув на селище. Вечоріло. Сніг і далі повільно осідав на будинки, гілля дерев, вулиці, електропередачі. Завтра треба зробити вилазку — подумав він, дивлячись у вікно.

Коли він нарешті пробив сніжну стіну за хвірткою і вийшов на траншею в провулку, то здивувався: вона була настільки охайно протоптаною, із зачищеними стінами, ніби нею щодня пересуваються потоки людей. Під ногами сніг був буквально вичовганий до асфальту. В окремих місцях траншея звужувалася та нагадувала вузьку шпарину в печерах і переходила у невеликий темний тунель.

Зарецький поставив лопату на подвір’ї Людмили і вирішив розвідати, куди веде шлях. Богдан звернув праворуч і пішов у напрямку центральної площі, назустріч йому іноді йшли місцеві мешканці, одні несли важкі торби, інші тягнули санчата з поклажею. Вони незграбно вовтузилися у вузьких місцях і збивалися в невеликі затори, ніби автомобілі під час аварії. Розминутися з людьми було важко, Зарецький притискався як міг до сніжної стіни, аби людина могла пройти. Шлях траншеєю йому видавався надто довгим, але невдовзі траншея вивела його на центральну площу — попри те, що вона була засніженою, він упізнав її за пам’ятником Шевченку та навколишніми будинками, вірніше, їхніми другими поверхами, бо перші були засипані снігом. Центральна вулиця була ретельно розчищена, на ній рухалося чимало люду. Ліворуч від провулка Людмили був невеликий каток, на якому на ковзанах гасали діти й дорослі, праворуч стояли великі ящики, саморобні столики, на яких торгували продуктами, дровами, вугіллям, свічками, сухим спиртом, зимовим спорядженням, алкоголем.

У натовпі Зарецький упізнав кількох учасників семінару, які тинялися без діла й ліниво розглядали товари, виставлені на ящиках і столиках. Незнайомий літній чоловік із гострим, пронизливим поглядом і чорними розхристаними вусами глухим непривітним голосом попросив закурити. Зарецький розкрив пачку, грубі брудні потріскані пальці потягнулися до цигарок, вхопили одну за фільтр і витягнули. Таким же непривітним голосом чоловік сказав: «Дякую», — і пішов. Богдан підійшов до іншого лектора, розговорився з ним, запитав, чим усі ці дні займаються, той сказав, що сидять у готелі без світла, мерзнуть, п’ють горілку і грають у карти, але тепер горілка закінчилася, тому й вийшли на стихійний ринок, може, хоча би самогонку вдасться купити.

Коли Зарецький повернувся у траншею провулка, то наткнувся на групу підлітків у білих маскувальних халатах із дерев’яними автоматами, права рука в яких була перев’язана синьою стрічкою, а на чолі групи був кум Людмили Микола — з почервонілим від морозу обличчям і важким від ходьби диханням.

— Здоров, Медицина! — радісно і захекано вигукнув він, упізнавши Богдана.

— Привіт!

— Ну, як там нанотехнології?

— Нормально, процвітають.

— Ви там ще з голоду не пухнете? Може, принести вам м’яса чи картоплі?

— Дякую. Не