Читати книгу - "Сніданок на снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дуже добре, — усміхнувся він.
— Пішли, я тобі все покажу, — Людмила відклала ніж, витерла мокрі руки об рушник і взяла свічку.
Вони піднялися дерев’яними сходами в кімнату на горищі, через невелике вікно вона була освітленою денним світлом, яке їм боляче різонуло очі. Кімната була обшита полакованою дерев’яною вагонкою, в центрі знаходилися невеликі пластикові двері зі склом. Людмила відчинила їх, і вони вийшли у прохолодний вузький коридор, який тягнувся метрів шість над повір’ям.
Їй подзвонили на мобільний. Людмила розмовляла дуже стримано, іноді навіть сухо, переважно короткими фразами або поодинокими словами: «так», «ні», «побачимо», «не впевнена», «це моя справа», «я сказала — це моя справа». Зарецький здогадався, що вона розмовляла з мужчиною.
Після дзвінка Людмила змінилася: стала задуманою та неуважною, ніби забула, чого вони прийшли в цей коридор.
Крізь вікна навісного коридору Богдан дивився на подвір’я, на свою траншею, яку викопував останні дні. Потім він поглянув на сусідні території: з-під снігу стирчали крони фруктових дерев, будинки були наполовину поглинуті білим, рівномірним покровом, який досягав іноді навіть металочерепиці, з коминів повільно йшов дим, а зверху й далі рівномірно падав повільний, пелехатий, густий сніг. З горбочка, на якому стояв будинок Людмили, селище нагадувало покинуте людьми поселення, яке невпинно поглинала біла-біла пустеля, затираючи найменші сліди колишнього життя. Крізь бадилля дерев удалині Зарецький розгледів пам’ятник Шевченку на центральній площі, будинок із поштовим відділенням, було видно навіть фрагмент вивіски. В одній незначній точці він помітив, як іноді з’являються шапки і голови людей, хоча їх самих не було видно. Зарецький здогадався, що люди ходять якраз там, де знаходиться центральна вулиця — певно, розчищена, якщо їх так багато. Значить, не все так погано — подумав він і усміхнувся.
— Краса. Правда? — пригорнулася до нього Людмила.
— Усе як на долоні.
— Чоловік, коли купував будинок, відразу вподобав це місце — особливо краєвид.
Зарецькому було цікаво, з ким вона розмовляла, він був упевнений, що це людина з її минулого, вірніше — з її нещодавнього минулого, яке ще не завершилося і нагадувало про себе. Вони зайшли в кабінет метрів три на п’ять, так само оббитий дерев’яною лакованою вагонкою. Він був обставлений компактними стелажами й тумбочками, вузька стіна ліворуч від входу, що навпроти вікна, тримала дві перпендикулярні підставки, до яких кріпилися рибальські снасті — переважно спінінги. Біля них, на підлозі, був квадратний люк для спуску в гараж. Праворуч від входу в кабінет із коридору стояв довгий, але вузький робочий стіл із низкою шухляд, на ньому в різних кутках — настільні лампи, компактний станок-затискувач. Над столом, ліворуч від вікна, Зарецький побачив фотографію в рамці — Людмила була з незнайомим чоловіком у чорних окулярах і темній бандані. За їхніми спинами був знайомий краєвид. Зарецький усміхнувся, бо впізнав Лонґ-Айленд, зокрема біля мису Монток. На полицях лежали рибальські ящики, коробки, зо два десятки котушок різної величини, невеликі футляри, сумки та інше спорядження. На підлозі стояли декілька пар ботів, гумаки.
Зарецький пожартував, що тут цілий рибальський магазин.
— Він любив рибалити, — усміхнулася Людмила, — ловив різну рибу, але найбільше любив нахлист.
— Ніколи не пробував.
— Це елітне рибальство. Я також нахлистовик.
— Справді?
— Так, — усміхнулася вона, — ловила невеличку форельку. Звідси ми робили вилазки на Дністер, на Тису, на озера, словом, куди душа бажала.
— А тепер все стоїть, як неживе, — задумано сказав Зарецький і поглянув на рибальські речі.
— Я би продала, але щоб одразу все забрали. Наразі нема бажаючих. Отак уже все стоїть два роки. А продавати потрохи — на це просто немає часу. Я й так постійно мотаюся між домом і Львовом. Словом, важко. Дякувати Миколі, він допоміг продати катер, який отут і стояв на подвір’ї. Покупець відразу з’явився. А всі ці спінінги, воблери, котушки… іноді дарую маленьким хлопчикам із родини — одному телескопку, іншому рибальський ящик. Малі тішаться, — всміхнулася Людмила.
— Нічого не продавай!
— А я й не продаю, — холодним поглядом глянула на нього.
— Ти ніколи не розповідала, як він загинув…
— Дурна смерть. Він джип мав — повністю переробив систему палива, я в тому нічого не розумію, але поставив симетрично ще один бак, щоб машина більше пального могла на заправці взяти. Вони їхали компанією на змагання, якраз кум Микола їхав за ним на своїй машині, і заправилися. Коли заправляли два баки в джипі, то той бік машини, що ближчий до зустрічної смуги, ненароком облили бензином. Тільки вони виїхали з заправки, на зустріч їхала вантажівка з причепом, який трохи гуляв. Микола розповідав, що той причеп буквально чиркнув місце біля баку, облите бензином, — він навіть бачив іскри — і машина спалахнула на їхніх очах. Вона згоріла за якихось двадцять секунд. Кум казав, що вони виїжджали із заправки трохи нерівно, потім здогадалися, що водієві подзвонили на мобільний, він впустив телефон на підлогу і намацував його рукою між педалями та під сидінням, не дуже пильнуючи за рухом. Отак їх і зачепило. Я його так просила: не переробляй машину, не роби цього, але він же упертий — усе хотів по-своєму. Вони заїжджали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сніданок на снігу», після закриття браузера.