Читати книгу - "Еринії"

Едвард Попельський належав до тих небагатьох, хто звернув на це увагу. Переслідуваний безсонням, він на дві години раніше вийшов до вітальні. На підлозі в передпокої помітив «Слово польське», яке листоноша, як і щоранку, вкинув до помешкання крізь шпарину для листів. Попельський сів у фотелі біля годинника, відкрив газету й простягнув руку по карафку з горілкою, яку вважав найкращими ліками від безсоння. Налив собі півсклянки й почав перегортати сторінки. І тоді натрапив на ту замітку.

Він різко підвівся й швидкими кроками рушив на балкон, щоб вийти на повітря. Комісар знав, що тепер не засне, навіть якщо видудлить ціле відро горілки.

Глянув крізь темні скельця. Був сонячний ранок. Тільки б не думати про Геня! Він намагався аналізувати справи, які розслідував зараз, повернувшись на роботу після одужання. Вдалося лише частково. Комісар думав не про замордованого хлопчика й поточні справи, а про стан свого капелюха й незагоєну досі рану. Під капелюхом була пов’язка ― шматок марлі, приклеєної пластирем до голови. Це справляло Попельському страшенну незручність. Під упливом палючого сонця голова весь час пітніла, пов’язка ставала мокрою й рана, що майже загоювалася, жахливо свербіла. Уже наступного дня комісар вирішив припинити ці муки. Він скинув капелюха, зірвав пов’язку й ходив містом з голою головою, шокуючи всіх навколо. По-перше, Попельський порушив звичай, за яким чоловікові не личило вийти з дому без капелюха, а по-друге, комісар занадто відверто демонстрував усім свій посинілий, наллятий кров’ю шрам, анітрохи не переймаючись ущипливими жартами й бридливістю оточення. Він почувався зручно, а рана мала для нього символічне, пропагандистське, як стверджував сам Попельський, значення. Вона ніби говорила всім: «Я рана, завдана комісарові, коли той схопив Анатоля Малецького!» Промовляла expressis verbis[21]: «Це ж Попельський, саме він вистежив убивцю Геня Питки! Я видиме свідчення цього, беззаперечний, болісний доказ факту, що якась падлюка позбавила комісара його слави!». Попельський використовував жахливий шрам також для перевірки під час уявних допитів своїх колег і начальства. Нахилявся так, щоб рана опинялася в них перед очима, й уважно спостерігав за реакцією. Подумки говорив: «Ну, хто з вас, сучі сини, зробив зі мною таке руками цього поганця? Хто позбавив мене здобичі? Хто з вас пообіцяв Кічалесові два роки спокою?». У погляді жодного з них комісар не помічав ані непевності, ані каяття, ані бажання в чомусь зізнатися.

Спроба вразити оточення голомозою пораненою головою виявилася марною, як і вперте розпитування Валерія Питки. Зі старим столяром сталося те саме, що й з ним самим, а в пам’яті від моменту, коли хтось у масці гепнув його по голові й пробудженням у машині швидкої допомоги, зяяла чорна діра.

Тож не дивно, що Попельський люто метався по робочому кабінету, проклинаючи всіх львівських поліцейських, передусім ― Маріана Зубика. Саме його він підозрював у використанні ідеї співпраці з бандитським середовищем. Кому, крім нього, було відомо, що пошуки вбивці провадилися за допомогою губернатора злочинного світу? Хто, крім Зубика, знав, що саме за цієї умови Попельський не піде у відставку? Хто таємно домовлявся про це зі своїм підлеглим у подвір’ї «Шкотської»? Те, що комісар не назвав тоді імені Кічалеса як свого спільника, ні про що не свідчило. У львівському злочинному середовищі протягом багатьох років владарювали брати Желязні й Кічалес, але останній ставав чимраз впливовішим, особливо у сфері проституції та контрабанди. Природно, що вибір упав на жида.

Попельський знову розгорнув «Слово польське» й заглибився в читання замітки, яка так його схвилювала.

Нам удалося отримати найсвіжішу інформацію в справі Анатоля Малецького. Добре поінформована особа з канцелярії заступника прокурора, доктора Юліуша Прахтеля-Моравінського зізналася, що докази проти Малецького спираються виключно на здогадки. Це збігається із заявою секретаря адвоката обвинувачуваного, у якій сказано, що у випадку, якщо ці здогадки переконають суд, адвокат Ізидор Пордес має намір заявити, що в момент убивства підозрюваний був неосудним.

Ця обставина, довести яку буде нескладно, означатиме для Малецького довічне перебування в психіатричній лікарні, а не страту гаданого злочинця. І хоча зараз усе залежить від судді, голови Окружного суду, пана Влодзімєжа Ганінчака, чимало фактів указує на те, що Анатоль Малецький уникне найвищої міри покарання, яку більшість громадян уважає найбільш відповідною за цей неймовірно страхітливий злочин.

Попельський глянув на каштани в парку. Через п’ять безсонних годин він муситиме встати й піти на роботу. Сьогодні він більше не засне. І що з того? Комісар не міг не думати про поколотого ножем Геня Питку! Не міг не уявляти тортур, яким він піддавав би Малецького, котрий утішався згорнутою в рурку свинячою шкірою, а під ліжком тримав поламані ляльки з недоладно допасованими геніталіями.

У нападі відчаю Попельський вирішив прийняти снодійні пігулки, яких завжди вдосталь було в Леокадії, щоб проспати решту своєї «ночі».

Зайшов до кімнати, зачинив балкон, а тоді пішов до ванної. Вийняв із шафки бляшану коробочку з написом «Морфей», роздер пергаментний пакетик, а його вміст висипав у склянку з водою. Вихилив одним ковтком, ніби це була горілка, якої він тієї ночі так і не скуштував. І тоді почув на балконі якийсь звук, немовби туди жбурнули камінь.

Попельський метнувся до балкону. Там лежала картонна коробка. Інстинкт поліцейського звелів йому спершу поцікавитися винуватцем, а не вмістом пакунка. Комісар сперся руками об перила й роззирнувся довкола. Не помітив нікого підозрілого. Якісь студенти стояли біля парку й розмовляли, дещо театрально розмахуючи руками. Продавець прецлів