Читати книгу - "Еринії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мало кому вдавалося налякати Єжика. До останніх безсумнівно належав Моше Кічалес, чиє смагляве обличчя переорав рожевий шрам.
Коли на прохання Попельського всі вийшли з кімнати, Кічалес підійшов до комісара, узяв його за руку й низько схилив голову.
― Перепрошую, ― промовив він. ― Я мусив вас ударити, а теперка прийшов і прошу вибачення. Даруйте мені, пане кумісаре.
― Може, я вам і пробачу, пане Кічалес. ― Попельський звівся на постелі, незважаючи на сильний головний біль і запаморочення. ― А може, ні… Але спершу я повинен почути відповідь на три запитання. Перше: як ви знайшли Малецького? І чому ви на мене напали? Це ― друге.
― А третє запитання?
― Дасте мені цигарку?
Коли обоє закурили, Кічалес сів у фотелі. Говорив, і з кожним його словом з вуст вилітали маленькі хмарки диму.
― Знаєте що, пане кумісаре? Хочете почути, як можна найскорше злапати якогось бандита ві Львові?
― Ви мене не запитуйте, а говоріть!
― Іти за вами, крок за кроком, а ви допровадите до бандита. Я так зробив. І зловив бандита, скурвого сина Малецького.
― Наша домовленість, ― зі злістю засопів Попельський, ― була дещо іншою. Ви його ловите? Гаразд. Але потому віддаєте його мені! А тут ви угоди не дотрималися! Та ще й мені по голові врізали! Добре, що ти мене не вбив, Кічалес!
― Ше раз пробачте, ― король бандитів схилив голову. ― Домовленість була, рихтик. Али ви йдете з поліції. Усі газети про це кричали, а тоді написали, жи ви сі лишаєте. Я сам ни знав, шо про то думати, пане кумісаре. Ну, бо як ви підете, то ніц з нашої угоди! Хто дотримає вашого слова, як не ви сам?
― Тоді чому ви нічого мені не сказали про ваші сумніви під час розмови у Винниках? ― гаркнув розлючено Попельський.
― Дехто з пуліції дав мині більше, як ви, ― повільно проказав Кічалес. ― Дехто дав мині два роки. Два роки спокою. Ви ― тілько рік. А той дехто напевне з пуліції не піде. Али я є людина честі…
― Мовчи, Кічалес! Ти звичайний злодюжка й чекаєш, аби хтось дав тобі більше… Так ти тримаєш слово? Гадаєш, що про все можна торгуватися? Цікаво, а свою коханку теж колись виставиш на продаж?
Попельський схопився з ліжка на рівні ноги. І враз відчув, ніби його голову стиснули в лещатах. Тиск був такий сильний, що перед очима замиготіли якісь оранжеві плями. Сів на ліжку. Відкрив рота й видушив із себе: «Мовчи, пархатий!», а тоді впав на подушки й заплющив очі.
Кічалес нервово роззирнувся кімнатою. Помітив на тумбочці витверезні солі. Відкрив пляшечку, гидливо похитав головою й підсунув їх Попельському під носа. Той рвучко шарпнувся й розплющив очі. Кічалес витягнув напахченого парфумами носовичка, витер ним піт з комісарової голови й стурбовано поглянув на нього. Тоді сів на ліжку й міцно схопив руку хворого.
― Ви мене колись назвали губернатором, пане кумісаре, ― чітко промовив Кічалес. ― І теперка губернатор вам сі кланяє. То є знак. Кажіть, чого вам треба! Три ваші бажання ― то є для мене наказ. Можете мене вважати пархатим, нендзним мишіґене копф, останнім лайдаком. Я рузумію. Али пам’єтайте. Три бажання сповню. Як золота рибка з казки. Ви знаєте, де мене знайти. У Винниках. Будьти здорові й до побачення!
Усупереч небажанню Попельського, Кічалес потиснув йому руку й вийшов з кімнати. Дуже ґречно попрощався з дамами й навіть підкинув догори Єжика, який більше його не боявся.
За хвилину король злочинців повернувся, увійшов до спальні й посміхнувся під тонкими вусиками героя-коханця.
― А та мала, шо-сьте бачили у Винниках, так само може бути ваша. Коли тілько захочете. Дудатково. Крім трьох бажань.
XIIIО восьмій ранку Попельський стояв у себе вдома на балконі й дивився на Єзуїтський сад. Від часу невдалої облави на Малецького його переслідували нав’язливі ідеї, фрустрація й безсоння. Здавалося, він не помічає буяння весни, яка перетворювала Львів на величезний квітучий сад. В Єзуїтському саду біліли каштани, алейками походжали закохані студентські пари. Пообідньої пори люди юрмилися біля кафе, збудованого в стилі сецесії, де подавали каву-ґлясе, морозиво й холодний хлібний квас. У Стрийському парку діти купалися в ставку, доводячи мало не до божевілля старого садівника, який намарне ганявся за ними, щоб заборонити такі розваги. На терені Східної виставки спортсмени з товариства «Сокіл» улаштовували змагання з бігу на витривалість. На Високому Замку гімназисти прогулювали уроки, курили цигарки й потайки зустрічалися в кущах з повіями, що приходили сюди з поблизького Старого Ринку. Ніхто більше не згадував про вбивство Геня Питки. Люди дискутували про Гітлера й політику. Випускники гімназій готувалися до поїздки в табір військового вишколу на Гуцульщині. Після похорону Геня, коли з нещасним хлопчиком прощалися сотні львів’ян, місто поступово забувало про злочин. Мало хто помітив сьогодні коротку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еринії», після закриття браузера.