Читати книгу - "Місто кісток"

– Отже, її немає на жодній карті?

– Не на ваших. Можеш вважати її маленькою країною між Німеччиною і Францією.

– Але між ними нічого немає. Крім Швейцарії.

– Власне, – сказав Джейс.

– Я зрозуміла, що ти там був. У Ідрисі.

– Я виріс там, – голос Джейса був спокійним, але з його тону вона зрозуміла, що більше розпитувати про це не варто. – Як і більшість із нас. Звичайно, Мисливці за тінями розкидані по всьому світу. Ми маємо бути всюди, бо і демони діють скрізь. Але вітчизною для Мисливців завжди залишається Ідрис.

– Як Мекка чи Єрусалим, – задумливо сказала Клері. – Отже, більшість із вас виховують там, а потім, коли ви дорослішаєте…

– Нас відправляють туди, де ми потрібні, – продовжив Джейс. – А деякі, як-от Ізабель і Алек, ростуть далеко від рідної країни, тому що тут їхні батьки. Всі ресурси Інституту, навчання в Годжа… – Він обірвав тему. – Це бібліотека.

Вони підійшли до аркоподібних дерев’яних дверей. Перед ними лежав, згорнувшись калачиком, блакитний персидський кіт із жовтими очима. Побачивши підлітків, він підвів голову і занявкав.

– Привіт, Черче, – сказав Джейс, погладжуючи спину кота босою ногою. Кіт аж очі примружив від задоволення.

– Почекай, – сказала Клері. – Алек, Ізабель і Макс – єдині знайомі Тіньолови, з якими ти проводиш свій час?

Джейс перестав погладжувати Черча.

– Так.

– Напевне, тобі трохи самотньо.

– У мене є все, що потрібно, – він навстіж розчинив двері. За якусь мить Клері зайшла слідом за ним.

Бібліотека була круглої форми, стеля звужувалася в одну точку, наче її побудували у вежі. Уздовж стін стояли височезні полиці з книжками. Поруч розташувалися пересувні драбини на колесах. То були не прості книжки, а фоліанти в шкіряних та оксамитових палітурках із міцними замками та петлями з латуні та срібла. Їхні «спинки» були всіяні тьмяними коштовними каменями та блискучими золотими літерами. Вони виглядали протертими, та було видно, що, хоч ці книжки старі, але з ними бережно поводилися і любили їх.

На підлозі блищав полірований паркет, інкрустований склом, мармуром і шматочками напівдорогоцінного каміння. З декору складався малюнок, який Клері ще не розібрала – чи то сузір’я, чи карта світу. Вона підозрювала, що їй доведеться піднятися на башту та подивитися вниз, щоб як слід його роздивитися.

У центрі кімнати стояв добротний стіл, вирізаний із цільного шматка дуба, і поблискував глухим полиском років. Стільниця спиралася на спини двох мармурових ангелів із позолоченими крилами. Обличчя фігур виражало страждання, наче вага стільниці лягла на них нестерпною ношею. За столом сидів худорлявий чоловік із сивиною у волоссі та довгим орлиним носом.

– Бачу, ти книголюбка, – сказав він, усміхаючись Клері.

– Ти не казав мені цього, Джейсе.

Джейс тихо пирхнув. Клері могла сказати напевне, що він стояв позаду, поклавши руки в кишені, й посміювався тією усмішкою, що доводила її до сказу.

– Наше знайомство було надто коротким для таких розмов, – сказав він. – Боюся, що до книг ми ще не дійшли.

Клері повернулася і кинула погляд на чоловіка за столом.

– Як ви це дізналися? – запитала вона. – Я про те, що люблю книги.

– З твого вигляду, коли ти сюди увійшла, – сказав він, встаючи та виходячи з-за столу, – сумнівно, що саме я так вразив тебе.

Клері насилу стримала здивований подих, коли він підвівся. На мить їй здалося, що тіло чоловіка було дивно деформоване, ліве плече горбате та вище, ніж праве. Та коли він наблизився, дівчина побачила, що то був не горб, а птах. Птиця з блискучим пір’ям та чорними намистинами очей спокійно сиділа на плечі.

– Це Г’юґо, – сказав чоловік, указавши на пташку на плечі. – Г’юґо – ворон, тому він знає багато речей. До речі, а я – Годж Старкветер, професор історії, тому я всього не знаю.

Клері трохи посміялася і потисла простягнуту руку.

– Клері Фрей.

– Для мене честь познайомитися з тобою, – сказав він. – Це честь – познайомитися з тою, що голіруч убила равенера.

– Не голіруч. – Дивно, коли вітають за чиєсь убивство. – А Джейсовим… не пам’ятаю, як ця штука називається.

– Вона про мій сенсор, – підказав Джейс. – Запхала його тварюці просто в пащеку. Певне, руни його задушили. Думаю, мені потрібний інший, – додав він за мить. – Я мав повідомити раніше.

– У зброярні є кілька запасних, – відповів йому Годж. Коли він усміхнувся Клері, тисячі дрібних зморшок розійшлися від його очей, як тріщини на старій картині. – Швидко здогадалася. Що підказало тобі, що сенсор можна використати як зброю?

Перш ніж вона