Читати книгу - "Пам’ять крові"

– А де діти? – запитав Ларко, коли вони згодом зайшли в кімнату.

При світлі свічки він нарешті зміг роздивитись свою Ганнусю. На її обличчі Ларко побачив сліди втоми, але воно і зараз було гарне.

– Діти сплять з Катериною, донькою господарів.

Анна всміхнулась.

– За легендою, вона їхня мати, бо й сама перебралась до батьків за тиждень переді мною аж із Холмщини. Тож ми домовились, що чужим Катерина буде розповідати, що приїхала з дітьми. Хоча Адамчик і Євочка не дуже схожі на неї…

– Адам і Єва? Так їх насправді звати?

– Так, уяви собі. Адамчикові три, а Євочці п’ять рочків. Простудилась, поки ми сюди добирались. Добре, що в мене хоч ліки є.

– Розкажи мені про все, з самого початку, – попрохав Ларко.

Анна вже не перший раз, приїжджаючи до Володимира, приходила до гетто, в якому німці утримували місцевих євреїв. А почалося з того, що вона якось довідалась, що в гетто потрапила її однокласниця Руфка Гольштейн. Приносила їй їжу і щось з одежі, як могла, намагалась розрадити. Власне, Руфка ніколи нічого не просила. Але того ранку вона не просила, а благала Анну. Уночі в гетто померла її старша сестра, при якій було двоє малих діток, і вона благала Анну врятувати їх, сховати десь від неминучої загибелі.

– Як же я їх вивезу з гетто? – ледь стримуючи сльози, розгублено запитала Анна.

– Вивезти є кому. За золото. Я вже домовилась, – шепотіла Руфка. – Тебе мені сьогодні Бог послав. У Володимирі їх не сховаєш, а на хуторах можна. Допоможи, Анночко…

Анна одразу подумала про вірних людей на хуторах, про яких їй казав батько. Але ж дітей туди ще треба було якось доправити. На всіх виїздах з міста стоять німецькі патрулі.

– Де і коли мені їх забрати? – запитала вона в Руфки, яка, стиснувши руки під грудьми, дивилась на неї своїми великими сумними очима.

– Гадаю, що ще до полудня, – вдячно мовила Руфка. – Я буду молитись за вас. А найперше за тебе, сестричко. Бо ти тепер будеш для мене сестрою, Анночко.

Вона назвала місце і людей, у яких Анна мала забрати дітей.

Ідучи вулицями Володимира, Анна гарячково обдумувала, як перевезти дітей на хутір. На який – вона вже вирішила. А от як?

– Дзєнь добрий, моя кохана пані!

Від несподіванки Анни здригнулась. Перед нею стояв військовий у якомусь дивному однострої. Перше, про що одразу подумала Анна, що той військовий пантрує за нею від самого гетто. Холодіючи від такого здогаду, вона ступила крок назад і… полегшено зітхнула. Перед нею стояв Левонко Красніцький.

Він так налякав її, що дівчина навіть не привіталась. Натомість поставила запитання, яке крутилось у голові:

– Що то в тебе за такий однострій, Левоне?

Однострій справді був якийсь трохи кумедний, у помаранчевих тонах.

– То нова форма польської поліції, моя пані, – виструнчившись, гордо мовив Левонко, дивлячись на дівчину закоханим поглядом. – Подобається?

Анна вже збиралась відповісти, коли в голову їй зненацька прийшла рятівна думка. Левонко – от хто допоможе їй вивезти з міста дітей. Левон Красніцький-молодший, який уже давно упадає за нею.

Левон погодився майже одразу ж. Це видалось Анні трохи підозрілим, проте в неї не було вибору. Своїм жіночим чуттям вона відчувала, що цей парубок закоханий у неї і не зрадить.

Після полудня Анна з дітьми, закутаними в одежу по самі очі, на возі, якого супроводжував поліціянт, благополучно проїхала патрульний пост на Ковельському тракті за Володимиром. Одразу за Білою горою вони звернули на битий шлях, що вів до Краснослава і Свічина.

Левон мав зразу ж повертатись, щоб устигнути заступити на нічну варту.

У неділю він збирався відвідати батьків на їхньому хуторі, тож міг і перегнати коней на Війтову Волю. Анна попросила не розповідати ні його батькам, ні її мамі про те, що з нею і де вона є. Хай скаже, що вона вирішила підшукати у Володимирі роботу, тому деякий час поживе в подруги. Левон визнав це слушним. Зрештою він у всьому погоджувався з Анною і готовий був виконати будь-яке її бажання.

Господар хутора, якому Анна сказала, що вона донька Матвія Турука, не став нічого розпитувати ні про дітей, ні про поліціянта. Запросив до хати і звелів жінці належно прийняти і нагодувати гостей. Коли Левон відмовився, пославшись на спішність, Анна попросила господиню приглянути за дітьми і вийшла його