Читати книгу - "Маринчина лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А хай вас трясця розтрясе! – кричить дід і знову засинає.
До мене на празник теж іноді приходили родичі – мої сестри з сім’ями із сусідніх сіл. А в них були старші діти, і поки ми, дорослі, говорили за столом, наші діти гралися у весілля. Уберуть мою Марусю за молодуху, Мирося із Антосею – дружками, а хлопці – за дружків. Ото вже було й свято!
Іван навіть діставав зі свого сховку помідори, та й вгощав усе «весілля»…
Помідори я, як не вистежувала, дуже рідко могла хоч кілька штук кинути до діжки – щоб проквасились. Бо тільки-тільки забіліє яка з одного боку – та й пропала кудись, і щезла.
– Ну хто ж це краде у нас помідори? – журюся я, а мої діти переглядаються одне із одним, тільки невинно знизують плечима: хто?…
Аж пізніше дізналася, що то були Іван із Миросею! Це ж вони мені на городі порядкували.
Як тільки яка перша-єдина зелепушка зав’язалась, а вже на неї й є мисливець. Мирося і не доспить, і не дограється, по сто разів вибіжить до межі, немов їй дуже треба, та й дивиться – то на стебло, то на сонце. Жде Мирося, чекає, аби швидше вже помідора зачервонилася, та й щоб забрати непомітно.
І то ходить, ходить… Аж тут – нема, не вгледіла! Іван украв…
У кожного з них десь була своя купка-тайничок. Миросина – у кропиві під старою черешнею, у ямці. Ніхто не знайде? Мирося носить-носить, то по одній, а то й по дві, як почнуть разом достигати. А тоді глядь – й нема! Мирося вже й хотіла б крик здійняти, і побігти пожалітися чи Гані, або й мені, але ж! Ну й що вона нам скаже? Що накрала й наховала помідор у ямці? Ні, Мирося не дурна, вона хоч і найменша, але уже має гіркий досвід.
Сидить вона і думає, думає… Аж тут пригадала, як за нею пантрував Іван, як якось зникла та помідора, яку вона майже-майже дочекалась, щоб дозріла. «Це тільки Іван!» – думає Мирося і ховається за клуню. Сидить вона годину, уже й другу – а Іван тільки примітить її, та й свище – йде у другий бік.
Мирося так тяжко знудилася! Не витримала, побрела увечері до хати. А Іван її побачив, та й пішов наче «до вітру».
Миросі ж неспокійно, вона майже всю ніч не спить, усе пантрує. Аж ось тільки-тільки досвіток торкнувся до вікна, як Іван вже й закублився, заворохобився на своїй постелі, обережно підвівся на ноги, та й прокрався до дверей. Мирося – за ним назирці! Подивилася вона за Іваном із сіней, помітила, що він побіг до городу.
«Ну зажди!» – думає Мирося і вкладається на своє місце. Вона прикидається, наче спить, а сама тільки міцно зажмурює очі, жде. Коли ж Іван повертається до хати, лягає в сіні; вже й сопе. Мирося тоді тихесенько встає на ноги, та й іде до городу, там у траві вона бачить ледь-ледь помітну стежку, із збитої роси. Мирося йде тією стежкою, а вона веде в бік конопель…
– Є! Знайшла! Нарешті!!! – аж підстрибує Мирося. Вона сміється і стрибає довкола невеличкої купки сухого бадилля, на ній ще й зверху, для маскування, кинута гілляка з вишні, немов так і треба – от упала давно, і все.
Мирося обережно підіймає ту гілляку, розгортає траву, знімає лопуха, набирає у дві руки помідори і їсть. Кисло-солодка червона юшка тече їй аж по грудях, Мирося втирається плечем, і їсть, і їсть – скільки може. Уже й живіт у неї надувся, уже й у роті пече. Може, досить?
Те, що залишилось від Іванового сховку, Мирося збирає собі у пелену сорочки і несе геть подалі від конопель, кудись до берега. Там вона лізе на стару вербу, рукою чистить старе дупло, і викладає на споді помідори.
– Ну от і все! А що, сховав?! – гукає вона у бік хати і щасливо сміється.
Сонце уже високо піднялось вгору, Мирося біжить межею до подвір’я. Вона входить у хату, – Іван ще спить, – падає й собі на сіні.
Прокидається Мирося від того, що хтось боляче щипає її за ногу.
– Вставай, Миросько, – сичить Іван. – Де ти діла мої помідори?!! Зізнавайся!!!
– Я нічого не брала… – Мирося затуляє долоньками обличчя, бо добре знає, що Іван тепер буде її бити.
– Що ти до мене руки наставила? Я все бачу! Ти помідори з’їла?
– Ні!
– Мене обманеш! Он, кісточки аж у волоссі начіплялись! Їла?!
– Ні!..
– Будеш брехати?! – Іван штовхає Миросю ногою в бік. – Ходімо зі мною до садка!
– А де Ганя? Мама?…
– Вони тобі не допоможуть! Чи, може, розказати мамі, що ти усі помідори з’їла? Що? Сказати? – і старший брат тягне маленьку сестричку за рідесеньке волоссячко по долівці, щосили копає її ногою нижче спини. –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.