Читати книгу - "Маринчина лялька"

Так зате ж у Гринюків празник не один день триває!

А на столі!.. Було всього доволі! У сусідів і страви, і гостей – кожного року повна хата!

То Мирося моя й біжить туди – через межу, до хрещеної матері.

– Уже! Уже їдуть до нас гості із Княжої Криниці! – кричить Антося і щодуху біжить до сіней. Мирося – вслід за нею, бо ж подружка!

Та й гостей наїжджало до сусідів! І не просто так – гарбою! Ціла гарба гостей, повен довгий віз! Аж три сім’ї! Арсенова сестра була у Княжій Криниці замужем – за Грибчуком, там тепер у неї було багато родичів – усі й ріднились.

– Гриб приїхав!!! – кричить Василь. – Ходімо швидко до хати! От буде гарна нам розвага!

Дід Гриб – найстарший чоловік, ото його гарба, а він – візником.

Усі Гринюкові гості як входили до хати, то аж по три рази поважно хрестились до ікон, а тоді всідалися за стіл, їли й пили. Але вони довго не хотіли затримуватися на одному місці: у Арсена в цьому ж селі було ще два брата – Антон і Матвій, сестра хотіла відвідати ще й їх.

Тільки ж… Дід Гриб мав слабку натуру, всі це знали. Він як у гостях нап’ється, вже в першій хаті, а тоді його хоч волоком волочи, та він уже не встане. Дід падав собі, на що там зможе, та й хріп собі до ранку.

Олександра цю натуру знала, вона наперед настеляла сватові соломи, просто на землі – під піччю, отут його празнику й наставав кінець! І я була інколи в гостях, разом з усіма ішла із хати.

А діти залишалися гратись. Дорослі тільки за поріг – а їм наставала воля і справжнє свято! Антося із Миросею бралися за руки, та й кружляли кругом діда Гриба – це була їхня головна розвага – сміються аж до реготу, стрибають, танцюють. Знають, що дід не встане.

– То потрясіть його хоч трохи! – кричить Іван. – Бо дід спить, неначе мертвий! Геть не цікаво!

І Мирося з Антосею штурхали сонного діда попід боки, трясли його за руки, дули в ніс.

Нараз дід починав «оживати»…

– А-киш! Геть ізвідси! – бурмоче він крізь сон.

– О, о! Почалося! – радіє Василь. – Ану ж бо, дівчата, ще!

А тим довго й не треба було казати, вони ще дужче трясуть нещасним дідом, вигицують довкола нього, гупотять ногами, аж баняки під припічком стрибають, стіл уже ходором ходе, бряжчать миски і полумиски.

– А поцілуйте мене в д…! – кричить дід. Силкується, та однак голови не може підвести з сіна, очей не розплющить ніяк, не здужає.

Дівчата ж робили у хаті справжній шабаш – вбирали діда, як ялинку – у солому й маківки, чіпляли йому на вуса мушки із паперу, в чуприні намощували сіно і сушених козирків. А той по сто разів посилав їх у непевне місце.

Як нарегочуться аж до того, що заболять животи, полишають діда і сідають грати в карти. Карти були мальовані від руки – на сірому картоні. Справжні карти мала на все село одна лишень Манька. Їх брали за взірець і змальовували з них картинки. А тоді тими мальованими картами вільно грали, аж до того, поки не стиралися у клоччя.

– Давайте у свині? – проситься Іван.

– У свині! У свині! – кричать дівчатка.

Кладуть колоду на столі, на колоді уверху спинають дашком дві карти, і по черзі легенько тягнуть по картинці десь спіднизу, аж поки хтось ту «хатку» не розвалить. Як повалилося, кричать: свиня! Або грають у п’яниці. В дурня ще не знали.

І от, дід Гриб любесенько хропе у сіні, а діти кругом нього бавляться у карти.

– Давайте краще в відьми! – Миросі раптом набридає по кілька разів підряд програвати й називатися свинею.

– У відьми, то й у відьми!

Беруть кожне порівну, викладають карти віялом у долонях і вгадують, витягають по черзі від сусіда. Якщо випадає два валети підряд – виходить пара, тоді карти можна набік відкинути. Якщо ж немає пари – треба до рук собі забирати. А от коли випадала якомусь гравцеві пікова дама – тоді він ставав відьмою…

– Іван відьма! Іван відьма! – кричить Мирося і… отримає кулаком у вухо.

– За що?!

– Бо хлопець не буває відьмою! – кричить Іван.

– А от і буває!.. – нашіптує Антося і таємниче роззирається довкола себе.

Раптом у хаті стає тихо-тихо. І Антося починає розказувати про хлопця-привида, який ходить у місячну ніч кругом могилки, що біля Лисої гори. Бо ніхто не знає його імені. І якщо привид когось зустріне, запитує: а як мене звуть?

Дід Гриб раптом починає