Читати книгу - "Не плач, кохана!"

Чуб притулився до віконця і мовчки спостерігав за народженням нового дня.

Я голосно постукав у важкі двері. Вічко відкрив наглядач.

— Що тобі? — запитав він сонним голосом.

— Передайте сержантові Іванько, щоб нас звільнили, — тихо сказав я.

— Не мели, що в голову влізе, — перебив він мене.

— Тоді покличте сержанта Іванько.

Вічко закрилося.

— Що ти знайшов спільного з вертухаєм? — запитав невдоволено Чуб.

— Привітався. Тільки і всього, — відповів я.

Нас в той же день звільнили з карцеру.

А мене викликали до Ольвача. Він підвівся з-за столу і вийшов мені назустріч.

— Як? Допомогло? — запитав.

— Здається, допомогло. Він навіть не згадав про Миргород.

— Ув’язнений Полянський, і надалі надавайте нам допомогу. Ми не забудемо вас заохочувати.

— Постараюсь, — відповів я, а сам згадав дядька Петра і подумав: «Дулю з маком не хочеш?!».

Коли повернувся в барак, мене вже з нетерпінням чекали Молдаван, Окуджава і Чуб.

— Навіщо тебе викликав Ольвач? — запитав Чуб.

— Для профілактики. Попередив: якщо ще будемо порушувати режим, карцером не обійдемося…

20.02.1952 рік

Велика Жовтнева соціалістична революція звільнила жінок Росії від вікового гноблення і рабства, принесла свободу і рівноправність, відкрила широкий простір для участі в господарському, політичному і культурному житті країни.

Мене з Молдаваном направили на млин. Офіційно його називали «Комбікормовий завод». А ми — млином або дробаркою. Завод знаходився у високій, просторій дерев'яній будівлі без вікон, з широкими воротами.

Коли ми вилізли з воронка, вантажівка тільки привезла зерно. Всіх мужиків кинули на його розвантаження. Ми брали на плечі мішки з зерном і зносили їх на ліву сторону приміщення. Коли розвантажили, вантажівка переїхала на правий бік. Ми завантажили її вже готовою продукцією.

Машиніст дробарки, худий і високий Вася Козлов на прізвисько Цвях, розповів, що цей завод обслуговує декілька колгоспів району. Комбікорм спрямовується на тваринницькі ферми і комплекси.

До ув’язнення Цвях жив у місті Кілія, що на Дунаї, в Одеській області. Після відбування покарання йому заборонили виїжджати за Урал. Він одружився з колишньою зечкою. Живе і працює тепер у цьому містечку.

Я разом з іншими чоловіками підношу мішки з зерном. Два мужика розв'язують їх і засипають у бункер дробарки. Кілька жінок приймають борошно в мішки, відтягують їх від дробарки, зав'язують. Чоловіки, в їх числі і Миша Молдаван, відносять і складають готову продукцію.

Погода змінилася. Стих вітер, заметіль припинилася. На дворі морозно, але це вже не ті морози, які стояли на початку року.

Незважаючи на це, ми всі взуті у валянки. Одівали, що в кого було, під куфайки. Всі шапки зав'язувалися на підборідді.

До складу нашої зміни входила група жінок. На них були теплі хустки, шарфи. Всі у теплих, як правило, зшитих самими, рукавицях.

Раніше мені не доводилося працювати разом з жінками. Тому вони викликали в мені великий інтерес. Зайнятий важкою роботою, постійно відчуваючи біль від отриманих ран, я все одно поглядав на протилежну сторону дробарки, де жінки разом з нами виконували важку чоловічу роботу.

Цвях не думав зупиняти дробарку. Вона швидко поглинала зерно, перетворюючи його в борошно. Але ось Вася вимкнув електродвигун. Встановилася незвична тиша, хоча у вухах продовжувало гудіти.

Горобці, які і раніше клювали зерно, зграями оточили дробарку, біля якої валялося не тільки зерно, але і вже перемелене борошно. Вони не поспішали тікати від наших ніг. І я згадав покійного Федю Чмо. От би кому тут було розвернутися.

Незважаючи на те, що постійно нагадує про себе голод, ніхто зі зміни навіть думки не допускає, щоб поласувати дичиною.

Всі ми йдемо у невелику будівлю, конторку, щоб погрітися і відпочити. Там горить грубка, два охоронця сидять біля неї. Нас відразу обдає теплом.

Грубка зляпана з цегли-сирцю. Зігнута з тонкого металу труба виходить від неї не в стелю, а в стіну. Єдине маленьке віконце висвітлює низьке приміщення.

Після тайги, де ми цілий день перебували на морозі, від холоду нас рятували тільки багаття, робота в приміщенні і перерви в теплій конторці здаються мені раєм. Хоча цілий день тягати мішки теж не подарунок.

Коли ми ввалилися юрбою в приміщення, охоронці встали зі своїх місць на лавці біля столу і окинули нас оцінюючим поглядом. Переконавшись, що всі на місці, знову сіли біля грубки.

Вони лише зрідка з'являються біля дробарки, щоб переконатися, що робота йде, всі на місці. Решту часу гріються біля грубки і ведуть нескінченні розмови.