Читати книгу - "Кістяк з Чорнобиля"

«Прекрасно! — вигукнуло Педро-Кончітто. — Зараз я пропоную вам пройти на бабин город, де стоїть золота колісниця, з якої в небо зноситься веселковий промінь. Це наша новітня розробка — Машина Мрій. Я знаю, що ви боїтеся світла, але це не просто світло — це потік емоційно-квантової протоплазми, що матеріалізує будь-яку вашу навіть абсолютно бездуховну мрію. Піднявшись сходами на колісницю, загадайте бажання та зробіть крок у промінь. А потім повертайтесь і розкажіть нам детально про результати досліду».

«Я помчав!» — вигукнув Хрунь, зриваючись із місця.

Не минуло і хвилини, як він повернувся.

«Це було найсмачніше, що я куштував за все своє життя! — вилизував довгим язиком кудлату вовну на своєму тлустому тільці.

«Отже, все минуло вдало?»

«Ще б пак! Тільки-но я задумав бажання та ступив у промінь, абсолютно бездуховна дівчина автоматично видала мені шматок мертвої їжі, від якої я в захваті! А можна ще раз повторити?»

«Ні, з вас на сьогодні досить, бо попереду ще багато роботи. Отже, Маріанно, — звернулося Пед­ро-Кончітто до самогубиці зі синім китом у руках. — Ви втратили своє матеріальне тіло на найвищому піку емоцій, які настільки сильно пов’язували вас з певним матеріальним об’єктом, що ваша душа й досі не може подолати земне тяжіння, щоб увійти в спіральний цикл подальших реінкарнацій. Чи готові викликати на побачення душу того, через кого втратили власне тіло?»

«Ви маєте на увазі Максима?» — тихо спитав привид дівчинки-самогубиці.

«Абсолютно правильно! Наші новітні технології дозволяють людським монадам зустрічатися віч-на-віч, щоб розібратися із незакінченими справами тут. Поговоріть з Максимом щиро і, звільнені від тягаря невизначеності, летіть собі далі, щоб за деякий час знову народитися на цій землі, але вже у вигляді чи то пухнастого котика, чи грайливого песика…»

«Я збрехала тобі, що він закоханий в Наташку, — потупивши очі в землю, стиха промовила Варвара. — Він і досі кохає тебе, а зі мною тільки грався… Я не думала, що ти так болісно на це відреагуєш… Вибач».

«Я пробачаю тобі й аніскілечки не ображаюся. Бути дорослим дуже важко, ось чому я завжди мріяла стати цуценям золотистого ретривера…» — сумно промовила Маріанна.

«Я вас вітаю! — сплеснуло ручками Педро-Кончітто. — Мрії мають здійснюватися. У вас є всі шанси стати ним у наступному житті. Тож мерщій на бабин город. Якщо ви не повернетесь за десять хвилин, вважатимемо, що все минуло успішно!»

Коли привид дівчинки сховався за похиленим тином, на ґанку повисла тривожна тиша.

«Ось чому всі інопланетяни одностатеві, бо людям, розділеним на статі, не позаздриш. Кохання-зітхання, а потім у холодну ріку головою вниз… бр-р-р-р. І нащо та любов?» — знизав плечиками хріновий огірок.

За десять хвилин дух Маріанни до присутніх не повернувся.

«Тож тепер ми розпочинаємо найважчу частину нашого досліду! — патетично виголосило Педро-Кон­чітто, коли відведений час вийшов. — До матеріалізації мрій цього дванадцятирічного хлопчика на ім’я Михайло, чий батько безвісти зник на війні. Навіть я не знаю, де знаходиться його душа, де перебуває його тіло. Але емоційне бажання сина побачитися з татом настільки велике, що серед тисяч інших претендентів ми обрали саме його.

Однак для проведення цього надскладного експерименту нам знадобиться провідник, якого я вам зараз урочисто представляю… Зустрічайте оплесками, наш добрий друг і товариш — Кістяк Кость!»

Кістяк, що до того чемно світився в темряві срібною хмарою, піднявся із землі, з хрустом розправивши кісточки.

«Вчора він отримав змогу матеріалізувати в собі дух своєї матері, яка померла тридцять три роки тому. І це я вважаю тріумфом, бо відтепер нам відкрита дорога до опанування таємниці вічного життя!»

Серед присутніх уже була здійнялась овація, яку Педро-Кончітто перервало рішучим рухом тоненької рученьки:

«Але ми не збираємось на цьому зупинятись! Бо зараз упритул наблизились до апогею нашого грандіозного експерименту. Адже в разі успіху з людьми ми в швидкій перспективі зможемо матеріалізувати наших предків — могутніх Атлантів. Бо інколи, згадуючи потугу і красу їхньої цивілізації, нам сумно дивитися на самих себе. Тому основне завдання цих випробувань — знову повернути нам той первісний вигляд, коли пращури були могутніми красенями-велетнями, а не, гм-м-м-м, такими, як ми — універсальними солдатами веселкового всесвіту!»

Шлях до бабиного городу Кістяк Кость міг пройти із заплющеними очима, якби вони в нього були. Адже він бачив увесь навколишній світ лише внутрішнім