Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Синтія совається на стільці, змінює положення ніг.

— Коли він повернувся, ми пішли покурити на подвір’я.

— Тільки ви удвох?

— Так.

— Про що ви говорили? — питає Ресбак. Він пам’ятає, як почервонів Марко, коли згадав про те, що курив на подвір’ї із Синтією, пам’ятає, як сердилася на свого чоловіка Анна за те, що він фліртував із цією жінкою, яка сидить тепер навпроти.

Синтія відповіла:

— Ми мало говорили. Він підкурив мені цигарку.

Ресбак чекає, умисно не каже нічого.

— Він почав гладити мені ноги. Я була в сукні з розрізом збоку. — Їй наче ніяково. — Не знаю, чи стосується це справи. Як це пов’язано з викраденням дитини?

— Просто розкажіть, що сталося, якщо ви не проти.

— Він гладив мені ноги. А потім у пориві пристрасті потягнув мене й посадив собі на коліна. І поцілував мене.

— Продовжуйте, — каже Ресбак.

— Ну… він був досить збуджений. Нас трохи занесло. Було темно. Ми були п’яні.

— Як довго це тривало? — питає Ресбак.

— Не знаю, кілька хвилин.

— Ви не боялися, що ваш чоловік або Анна вийдуть надвір і побачать, що ви з Марко… обіймаєтеся?

— Щиро кажучи, не думаю, що ми були здатні розмірковувати тверезо. Я ж кажу, ми багато випили.

— Тож вас ніхто не бачив.

— Ні. Зрештою я його відштовхнула, але мені не було неприємно. Це було непросто, тому що він навалився на мене. Наполегливий.

— У вас із Марко роман? — прямо запитує Ресбак.

— Що? Ні. Немає між нами нічого. Я вважала це невинним фліртом. Досі він ніколи не торкався мене. Ми просто напилися.

— Що сталося після того, як ви його відштовхнули?

— Ми поправили одяг і зайшли всередину.

— О котрій то було?

— Була вже майже перша, думаю. Анна хотіла піти. Їй не подобалося, що Марко був зі мною на подвір’ї.

«Ще б пак», — подумав Ресбак.

— А раніше того ж вечора ви вже виходили на подвір’я?

Вона хитає головою.

— Ні. А що?

— Мені цікаво, чи не помітили ви, чи спрацьовував у сусідів датчик руху, коли Марко ходив додому?

— О ні, я не знаю. Я не бачила, як він туди ходив.

— Окрім вас із чоловіком і, звісно, Анни з Марко, хто ще міг знати, що дитина вдома сама?

— Мені про це не відомо. — Вона здвигнула своїми елегантними плечима. — Ну тобто, а хто ще міг знати?

— Хочете ще щось додати, місіс Стілвел?

Вона хитає головою.

— На жаль, боюся, що ні. Мені здавалося, що то був вечір як вечір. Ну хто міг уявити, що таке станеться? Краще б вони взяли дитину із собою.

— Дякую, що приділили нам час, — каже Ресбак і встає, щоб піти. Дженнінґз також встає. Ресбак дає їй свою візитівку.

— Якщо ви щось згадаєте, бодай щось, зателефонуйте мені, будь ласка.

— Звісно, — каже вона.

Ресбак визирає у вікно. Скрізь сновигають репортери, чекаючи, коли вони вийдуть.

— Ви не проти, якщо ми підемо через задній хід? — питає він.

— Аж ніяк, — каже Ситнія. — Гараж відчинений.

Детективи йдуть через розсувні скляні двері, перетинають задній двір і проходять крізь гараж Стілвелів. Вони стоять на проїзді, невидимі з вулиці.

Дженнінґз скоса дивиться на Ресбака і підіймає брови.

— Ви їй вірите? — питає в нього Ресбак.

— Щодо чого? — уточнює другий чоловік. Обидва детективи розмовляють, притишивши голоси.

— Щодо шурів-мурів на подвір’ї.

— Не знаю. Нащо б їй брехати? І вона дуже приваблива.

— За моїм досвідом, люди постійно брешуть, — каже Ресбак.

— А ви вважаєте, вона бреше?

— Ні. Але з нею щось не так. Хоча я не знаю, що. Вона якось нервувалася, ніби щось приховує чи недоговорює, — каже Ресбак. — Питання в тому, що якщо вона каже правду, то чому Марко пристав до неї одразу після пів на першу? Він міг це зробити тому, що не уявляв, що його дитину якраз крадуть, чи тому, що дві хвилини тому передав її спільнику й мусив виглядати так, наче нічого й не було?

— Ну, або він соціопат, — припустив Дженнінґз. — Можливо, він передав дитину спільнику й це його аж ніяк не бентежило.

Ресбак хитає головою.

— Я так не думаю. — Буквально усі соціопати, з якими стикався досвідчений детектив, — а за десятки років роботи в поліції він бачив їх чимало — виглядали упевненими, пихатими навіть.

Марко виглядає так, ніби от-от зламається під цим тягарем.

Анна й Марко чекають у вітальні біля телефону. Якщо викрадач зателефонує, Ресбак — або якщо Ресбака не буде на місці, то хтось інший із поліції — буде поряд, щоб допомогти Марко правильно повести розмову. Але з боку злочинців ніхто не телефонував. Телефонували члени родини, репортери, якісь дивні люди, але не викрадач.

Марко відповідає на дзвінки. Якщо злочинець зателефонує, з ним говоритиме Марко. Анна думає, що не впорається із цим, та, власне, усім так здається. Поліція не вірить, що Анна може тримати голову