Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Мені треба йти, — сказала я.

Я побігла до бабусиного будинку й зачинила двері. Я більше не чула Мейбл, але все ще чула Саванну. Я не могла її відключити.

Я пішла нагору до свого нового столу і дістала папір. Хотіла написати Джиллі листа, але написала лише її ім’я — і більше не змогла. Бріджет була права. Мені нічого сказати. Я знову залізла в ліжко.

Не впевнена, чому бабуся мені дозволила, але я проспала аж до самісінького ранку. Прокинулася не в гуморі. На кухні бабуся поставила на стіл миску з висівковими пластівцями, повну склянку молока, поруч поклала ложку. Я вилила все молоко в миску, з’їла дві ложки, а потім перемішувала пластівці доти, доки вони не перетворилися на кашоподібну бецю. Я викинула бецю в раковину і навіть не змила її водою.

Бабуся лишила список справ на столі в кухні. Я його проігнорувала. А потім схопила й зіжмакала.

Бріджет уже була на вулиці. Крутила обруч. Мейбл також була там — малювала крейдою на камінцях. Жодна не побачила, що я йду до них.

— Привіт! — сказала я. — Можна з вами погратися?

Бріджет стенула плечима.

— Як справи? — запитала я.

— Ми снідали грінками по-французьки, — сказала Бріджет.

— З ягодами! — додала Мейбл.

Я уявила собі цю картину… Мама Бріджет лопаткою перевертає хліб на сковорідці, тато підставляє тарілку і нахиляється, щоб поцілувати її в щоку, Денні сидить у своєму стільчику, бере м’які шматки хліба і розмазує їх по обличчю, Бріджет просить добавки…

— Хочеш погратися в лісі? — запитала Бріджет.

— Звичайно, — відповіла я.

— Доведеться взяти з собою і Мейбл, — сказала Бріджет. — Мама купає Денні, тому я за нею наглядаю.

— Звичайно, — сказала я.

Денні міг замастити волосся сиропом.

Мейбл підстрибнула і взяла мене за руку.

— Обрі, Обрі, ми йдемо бавитися!

Серце ледь не вискакувало з грудей, коли вона піднімала вгору мою руку, але рука лишалася безвільною. Десь у глибині мозку з’являлися слова. Я заштовхала їх назад. Скрутило шлунок.

У думки знову пробивалися непрохані слова. Я заплющила очі. Мейбл тягнула мене за собою в ліс.

— Бріджі, у що ми будемо гратися?

— Обрі, як гадаєш? — запитала Бріджет. — Можемо пограти у втечу.

Втеча не видавалася мені грою. Зате обіцяла біль у шлунку. Але я сказала:

— Добре.

— Давайте будемо сім’єю. Сестрами, — запропонувала Мейбл. — Я — Шейла-бейла.

— Я буду Крістал, — сказала Бріджет. — Обрі?

Моя. Моя, моя, моя…

— Я буду… Я буду…

— Меґан-беґан, — допомогла мені Мейбл.

— Меґан. Добре, — сказала я.

Мейбл відпустила мою руку:

— Біжімо! Біжімо, сестри! Біжімо!

Вона побігла крізь дерева. Бріджет — за нею. Я намагалася наздогнати їх, але відчувала, що вже засапалася.

Моя. Сестра. Моя сестра. Моя сестра…

— Швидко! Він знайде нас! — закричала Мейбл.

Ми вже грали в цю гру. Мейбл ніколи не пояснювала, хто такий «він», цей переслідувач. Це була частина гри. Ти не можеш тікати, якщо за тобою ніхто не женеться.

— Бріджет, — я задихалася. — Почекай.

Я ледь вимовила це, як колись, коли була маленька, і в мене була лихоманка, і я кликала тата, щоб приніс води. Я кликала і кликала, але він не приходив, бо насправді я кликала недостатньо голосно, або, може, слів взагалі не було чути.

Я чула інші слова, які тиснули на мене й тиснули.

Моя. Сестра. Моя сестра…

Я зупинилася.

Дихай, Обрі. Дихай.

Я майже нічого не бачила. Перед очима плавали плями, жовті й чорні. Я скосила очі. Стало ще гірше.

Моя. Сестра. Мертва.