Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

до Тернового урочища й у дорозі напружено розмірковував над своєю сімейною трагедію. Загалом, першим його спонуканням відразу після перемоги під Корсунем було поїхати до Києва й порозумітися з матір’ю. У бідолашного Марка не вкладалося в голові, що мати могла так учинити — повірити непровіреним свідченням і вийти вдруге заміж, коли законний чоловік живий. «Чому вона не написала мені про це? Чому не запитала мене про уявну смерть батька? Чому вона вирішила повірити брехливим свідкам? Господи! Нещасний мій батько! Упокій, Господи, його душу з миром!» — думав молодий козак. Але потім Марко зрозумів, що просто не зможе говорити про все це з матір’ю тепер, коли перед його очима все ще стояв умираючий батько, а у вухах звучали його останні слова: «Передай Гапці, що я кохав її всі ці роки!» Інакше він не стримається і приб’є Голуба на місці. Тому хлопець охочіше поїхав до Христини, сподіваючись із нею віднайти душевну рівновагу.

Дівчина його не чекала — навіть не вийшла на тупіт копит. Тоді Марко сам увійшов до хати. Христина сиділа на своїй половині біля відкритого віконця й щось зосереджено вишивала. На скрип дверей вона підняла очі й зустрілася поглядом із Марком. У красивих чорних очах Христини відбилося здивування, а потім радість та щастя, вона зразу ж кинулася обіймати коханого.

— Чого ж ти мене не зустрічаєш? — з усмішкою питав Марко, цілуючи свою кохану. — Раніше ти завжди вибігала на тупіт копит.

— Слава тобі, Господи! Живий! Марку, милий мій! Та я й не чекала тебе, тому й не вийшла! Господи, дякую Тобі, що він живий! — Христина ніяк не могла заспокоїтися від такої неочікуваної радості та ніжно обіймала хлопця, дивлячись на нього сяючими очима.

— Як ти тут? — запитав Марко.

— Та погано! І дня не було, щоби страх і туга за тобою не мучили! Ой, а де батько? Ти ж один приїхав? — захвилювалася Христина.

— Онисько живий і здоровий, але поки залишився в коші. А я вирішив приїхати до тебе, — усміхнувся Марко.

— Слава Тобі, Боже! Ой, ти голодний? Ходімо, я тебе погодую, — заметушилася Христина.

— Потім! — Марко обняв кохану за стан, притягнув до себе й поцілував.

Трохи згодом закохані сиділи в тіні розлогої липи. Вечір був чудовий, теплий і тихий. Марко поклав Христині голову на коліна, а вона ніжно дивилася на нього, а потім нахилилася й поцілувала. «Яка ж ти в мене вродлива!» — прошепотів Марко, торкнувшись її ніжної, трохи смаглявої щоки. «Як ти жив увесь цей час?» — запитала Христина. Сірі очі Марка оповив сум, і, дивлячись на її гарне обличчя знизу, він розповів своїй нареченій про всі пригоди.

— Бідолашні Тимофій і Влад! — засмутилася Христина. За минулі місяці спілкування з молодими козаками, вони обидва стали їй небайдужими, і тепер дівчина щиро переживала за них, а потім раптом попросила: — Марку, забери мене із собою!

Хлопець підняв голову з її колін і сумно подивився на неї.

— Я залюбки забрав би тебе звідси, але поки мені нікуди везти тебе. І, крім того, твій батько мав рацію — на волості нині дуже небезпечно, а тут так усе спокійно, немов у світі взагалі немає війни!

— Я просто дуже хочу бути ближче до тебе! Відвези мене до своєї матері! Я ж можу поки пожити в неї. Та й ти зможеш частіше до мене приїжджати. Адже від Білої Церкви до Києва набагато ближче, ніж до Запоріжжя.

Марко обійняв дівчину та важко зітхнув — як пояснити Христині, що він узагалі не хоче бачити мати? Але дівчина витлумачила його зітхання по-своєму.

— Твоя мати проти нашого шлюбу? — схвильовано запитала Христина.

— З чого ти взяла? — здивувався Марко. — Навряд чи вона буде проти! Швидше, навпаки, буде дуже рада, бо це найбільше її бажання — бачити мене одруженим та ще й на такій дівчині, як ти. Та й вона ж не знає, що я зібрався з тобою одружуватися. Я не бачив її з минулої осені. Тільки... — він запнувся. Маркові захотілося все розповісти Христині, поділитися своїми переживаннями. Знову зітхнувши, він розповів нареченій усю історію своєї родини.

— Чому ти зразу мені не сказав, що твій батько загинув? — обурилася Христина. — Чому ти мовчав?

— Я не хотів засмучувати тебе своїм горем.

— Дурниці верзеш! Твоє горе — моє горе! — відповіла дівчина, притискаючись до його сильного плеча. — Ніколи не приховуй від мене нічого! Завжди розповідай усе, хоч би що сталося. Адже разом легше всі біди пережити, ніж поодинці!

— Я тепер не знаю, що мені робити далі. Я взагалі не хочу бачити матір після всієї цієї історії, — з гіркотою в голосі відповів Марко.

Христина замислилась: «Якщо моя майбутня свекруха так сильно любила свого чоловіка і стільки років його чекала, що жила сама, а тут раптово вийшла заміж, то це неспроста. Може, її змусили? Найімовірніше, так. А причиною стало її майно. Адже недарма ця людина стільки часу піклувалася про неї! Треба переконати Марка поговорити з матір’ю, а не злитися на неї!»

— Коханий, не звинувачуй матір даремно. Тобі треба поговорити з нею й дізнатися, чому вона це зробила. Можливо, її примусили! Адже жінки на багато чого здатні заради чоловіків та сім’ї. Багато чим жертвують, зокрема й собою. Вона стільки років чекала твого батька, що я сумніваюся, що зробила вона це лише тому, що втомилася чекати! Поїдь до Києва й поговори з нею, а поки не мучся марними здогадками і звинуваченнями.

Марко помовчав, а потім відповів:

— Твоя правда, треба поговорити з нею. Мабуть, я так і зроблю, щойно повернуся.

У Христини хлопець побув три дні. Закоханим ніхто не заважав — адже Ониська не було вдома, а джури, залишені ним охороняти доньку, теж не докучали. Нечисленні сусіди до Христини не