Читати книгу - "Пес на імя Мані"

— А я би неодмінно погодився, — твердо мовив господар Наполеона.

— Та ви ж самі казали, що все життя робите лише те, що вам подобається…

— Так воно і є, — кивнув головою пан Ганенкамп. — Свого часу я захопився фотографією, покинув навчання і тринадцять років мандрував світом. То були чудові часи! Однак заробляв я небагато, тож вирішив спробувати своїх сил у бізнесі й відрив фотокрамницю. Через кілька років вигідно продав її і купив невеличкий готель на Карибах. Повернувшись до Європи, займався нерухомістю, мав непогані прибутки. Ось тільки ніколи не вмів добре вкладати гроші. Зате моя дружина мала до того хист і бажання.

Я захоплено слухала історію старого чоловіка. Не життя, а пригода!

— Ваша розповідь тільки ще раз доводить, що ви завжди робили лише те, що було вам до вподоби, — вперто наполягала я.

— Так, те, що подобалося, — підтвердив пан Ганенкамп, — але й страху мені в житті не бракувало… Гадаєш, легко було відважитись покинути навчання й податися у світи? Мені аж живіт судомило від страху! А як я боявся започатковувати бізнес з отими незговірливими типами! — пан Ганенкамп пронизливо глянув мені у вічі: — Найліпше мені вдавалося те, чого я досягав, переборюючи власний страх.

Я недовірливо дивилася на старого чоловіка. Життя, у якому можна робити лише те, що приносить задоволення, я уявляла собі привабливішим і, головне, простішим.

— Подивись на мою дружину, — вів далі старий чоловік. — Замолоду вона цвіла вродою, я ж ніколи не був красенем. Уперше ми зустрілися у потягу, я відразу закохався. Я добре усвідомлював: якщо не заговорю з нею негайно, то більше ніколи її не побачу. У купе було тісно, я сидів навпроти неї і аж терпнув від страху заводити знайомство у такій ситуації, при тлумі людей. Я мав виходити на наступній станції, часу було обмаль. Серце мені ледь не вмирало: а якщо вона мене відшиє! Перед усіма пасажирами! Яка ганьба! Та все ж я відважився. А тепер поглянь, яку маю винагороду за відвагу! Найбажаніша в житті! — пан Ганенкамп ніжно погладив дружину по руці.

— Найцінніші подарунки ми робимо самі собі, — додала пані Ганенкамп. — Перед тим, хто зуміє подолати у собі страх, відкривається увесь світ…

Так воно то так, але млосне відчуття у шлунку не відпускало мене.

Досить було лише уявити переповнену залу…

— Уяви собі, Кіро, що ти анітрохи не боїшся, — змінив тактику старий чоловік. — Навіть не хвилюєшся… Чи захотілось би тобі у такому випадку розповісти свою історію?

Я мимоволі подумала про те, скільки вже разів і з яким задоволенням розповідала притчу про курку з золотими яйцями.

— Якщо мене слухають щонайбільше двоє, я зовсім не хвилююсь, — відповіла я.

— Згадай, ти повинна робити лише те, що вмієш. Хто залюбки спілкується з двома людьми, тому й дві сотні не стануть на заваді. Твій страх заважає робити те, що тобі до вподоби! — вигукнув старий чоловік. — Поступ, рух уперед можливий лише тоді, коли ти подолаєш страх!

Пан Ганенкамп мав рацію: скільки страху я натерпілася, спускаючись у льох пані Козир. А як пишалася опісля! Але усі ці самовмовляння щось нітрохи не допомагали перемогти нинішній страх.

— Життя іноді буває таким важким, — важко зітхнула я.

— І чудовим! — пані Ганенкамп погладила руку чоловіка.

Я не мала жодного сумніву, яке щасливе це подружжя. У них легко було вчитися…

Велика криза

Повернувшись додому, я відразу помітила — щось трапилося. Розгніваний тато бігав по хаті, мама сиділа, схилившись над кухонним столом, і гірко плакала.

Мані, про всяк випадок, ховався у кущах в садку. Побачивши мене, кинувся услід і забіг до будинку.

Обережно я поцікавилася, у чому річ. Замість відповіді мама захлипала ще голосніше. З виразом обличчя, що свідчив не менш як про катастрофу, тато повідомив:

— Ми дуже багато заборгували з виплатою кредиту за будинок. Банк надіслав гнівного листа, у якому погрожує відмовити нам у кредитуванні, якщо ми негайно не ліквідуємо заборгованість.

— І що? — запитала я. — Що буде тоді?

— У нас відберуть будинок… Звідки ж узяти такі гроші? — у татових очах забриніла сльоза. Здавалося, і він ось-ось заридає.

— І знову доведеться тулитися в маленькому помешканні. Який сором! — хлипала мама так гірко, аж серце краялося.

— І ми до кінця життя не розквитаємося зі своїми боргами, — майбутнє тато бачив у похмурому світлі.

— Ми більше ні на що не спроможемося, — вголос заридала мама.

— Нічого такого не трапиться, — спробувала я заспокоїти батьків, хоч і не надто переконливо.

Я відчувала, що мало чим зумію допомогти, а тому взяла Мані й подалася з ним до лісу — мені потрібна була розумна порада.

Ми дісталися нашого сховку. Здавалося, ніби минула вічність, відколи Мані виклав мені першу лекцію про те, як розпоряджатися грішми. Відтоді сталося так багато змін!

— Так, ти робиш значні успіхи, — почула я голос Мані.

— Як приємно знову порозмовляти з тобою, — ніжно обійняла я лабрадора.

— Я розмовлятиму з тобою лише доти, доки ти потребуватимеш моєї підтримки, — попередив Мані.

— Я дуже потребую твоєї поради саме тепер.

— Та ні, — заперечив Мані, — ти вже сама можеш собі зарадити. Більшість знань про гроші ти здобула з розмов із заможними людьми. Кращих вчителів годі й бажати… Залишилось хіба навчитися, як вкладати гроші. Навколо тебе достатньо порадників, які зуміють тобі в цьому допомогти. Я лише спрямував тебе правильним шляхом, решта — твоя заслуга.

— Так-так, але все це не настільки важливо, — заперечила я. — Зараз мені потрібна твоя допомога, інакше ми втратимо наш дім…

— Ля-ля-ля, — Мані наморщив носа і верхню губу так, ніби з’їв щось бридке. — Найважливіший крок для врегулювання ситуації ти вже зробила — домовилася на завтра про зустріч своїх батьків з паном Ґольдштерном. Він усе залагодить…

Я цілком забула про умовлену зустріч! Звісно, цьому багатієві можна довіряти, він неодмінно щось добре нарадить татові й мамі.

— По-моєму, ти знайшла іще одну причину, навіщо тобі багатіти, — зауважив Мані.

Я запитально глянула на собаку.

— Щоб стати людиною, яка залюбки допомагатиме іншим у скруті і до якої охоче йтимуть за порадою, бо довірятимуть, — пояснив Мані свою думку.

— Вважаєш, що зможу стати схожою на пана Ґольдштерна? — без жодного ентузіазму перепитала я.

— І так, і ні, — відповів Мані. — Так — бо все, до чого братимешся, зумієш довести до кінця. Ні — бо ніколи не станеш другим паном Ґольдштерном, а лише самою собою, неповторною особистістю, однак, якщо і надалі продовжуватимеш жити так, як досі, теж зможеш досягти не менших успіхів.

Слова Мані приголомшили мене — так високо я себе навіть у найпотаємніших мріях не оцінювала. Але Мані видніше… Я вирішила завтра ж записати його похвалу до журналу досягнень. То було найвище визнання у моєму житті. Досягнути таких професійних вершин, як пан Ґольдштерн! Яка спокуслива думка!

— Ти лише повинна визначитися, чого хочеш.

— Це неважко! — не замислюючись, одразу випалила я.

— Звісно, багато людей довіряться тобі, однак не всі будуть готові платити за це, — попередив Мані.

— Що ж мені робити? — зацікавилась я.

— Те ж саме, що робила й досі. Головне — ніколи не забувай вести свій журнал досягнень, навіть тоді, як станеш успішною людиною.

Я з готовністю пристала на таку умову.

— Це не