Читати книгу - "Перламутрове порно"

— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.

— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.

— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.

В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:

— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…

— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…

— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.

— Яку?

— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.

— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.

— А знаєш, за що люблю?

— Ну?

— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.

Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.

На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»

— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»

— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!

— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!

— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.

— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.

— Акі багєма срана, нє?

— Акі багєма. Срана.

Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.

— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.

— Угу.

— Вона як та баба ваша з колони [50] — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!

Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.

Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.

— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!

Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».

Р.S.

Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.

Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.

15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.

Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.

Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»

Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.

Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення. Ну добре, це швидше йому стукнуло сьогодні 24, а не мені. Це в нього настав вік народження дітей і крайнього виходу заміж. Хоча на біса я про це заводжу, якщо про це зовсім не думаю. Не гребуть мене гострі соціо-вікові проблеми чи як їх там, там соррі.

Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.

— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі.