Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?

— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?

— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.

— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?

— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…

— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…

І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.

— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…

«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:

— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…

— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.

— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.

Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».

Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.

— Знову ви? — сонно запитала господиня.

— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…

— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…

— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.

Після кількох невеликих контузій об меблі в темному коридорі ми опинилися у знайомій вітальні. Я ввічливо відмовився сідати й спробував уникнути важкого погляду, що його філософ втупив у мене з фотографії. Повернувшись спиною до реліквії, я запитав у Сиракової:

— Чи ваш брат не давав вам чого-небудь на збереження? Завважте, що такі речі, як гроші й цінності, мене не цікавлять.

— Нічого не давав, — відповіла жінка сумно. Її погляди надто явно розходились із моїм ставленням до грошей і цінностей. — Тоді, коли довірив мені скриньку, обіцяв добре віддячити, а коли я повернула її, нічого не дав. Він, небіжчик, слово честі, був тільки на обіцянки щедрий…

— Йдеться не про гроші, — нагадав я. — А про яку-не-будь річ — документ, пакет?

— Анічогісінько не лишив, — промовила господиня так само тужно, думаючи, певно, про своє, — «Скоро щедро тобі віддячу», — казав, та так я йому й повірила. Він тільки на слова був щедрий.

Я поспішив зникнути, перш ніж прокинеться учень Декарта. Отже, нічого певного. Хіба що поменшав список візитів.

Наступний етап: дім Танева. Дзвоню за порядком номерів. Один раз. Ніякої відповіді. Подвійний сигнал. Той же результат. Три коротких послідовних заклики. На порозі постає Мімі.

— Ну, мені просто щастить. Саме вас і шукав.

— Це ви іншим розкажіть, — відказує Мімі, даючи мені дорогу. — Спочатку дзвонили до Танева, потім до Віри, а коли ніхто не озвався, згадали про мене.

О, ці жінки. Ніщо не пройде повз їхню увагу.

— То тільки для того, щоб з'ясувати ситуацію, — пояснив я. — Саме ви мені й потрібні.

— Чи ви, бува, не закохалися? — запитала Мімі, проводжаючи мене через хол.

— Майже вгадали. Справді закохався. Тільки не в вас…

— Не виправдуйтесь. — перебила Мімі. — Я вже казала вам, що мужчини мені остогидли.

За оливково-зеленою завісою сталися зміни. Приміщення здавалося значно привітнішим і навіть просторішим завдяки тому, що всі речі були розставлені по місцях. З радіоли, наскільки я розуміюся на симфонічній музиці, линула якась бразільська самба.

— Чим вас почастувати? — запитала Мімі.

— Деякими відомостями, — скромно відповів я. — Медаров не залишав у вас чого-небудь на зберігання?

— Крім пляшки мастики й пляшки коньяку. Коньяк уже випили, а мастика ще є.

— Шкода, що не навпаки. Я, як і ви, не п'ю мастики. Хоча невдовзі, мабуть, доведеться почати. Проте зараз горілка мене не цікавить. Чи не залишав старий якого-небудь пакета, документа, блокнота, листа?

— У, які ви… — зітхнула Мімі. — Якби щось залишив, я б сказала вам про це ще під час першої зустрічі. Не така я вже дурненька.

— Не сумніваюся в цьому Але іноді трапляються пропуски. Гм… Ви, я бачу, прибрали…

— Скористалася з вашої поради, — сухо відказала Мімі… — Адже слід жити добре, а неабияк…

— Саме так, — кивнув я. — Та в даному разі ви діяли не за моєю порадою. Самі, видно, побачили, що непереливки. Це добре.

— Добре, — погодилася Мімі байдуже. — Якщо не лусну з нудьги…

Я вже настроївся йти, але останнє зауваження наштовхнуло мене на думку, що можна в затишку ще викурити цигарку. Вийняв пачку і запропонував Мімі. Закурили.

— Перша умова, аби не луснути з нудьги, — зауважив я, — уникати нудьгування. З власного досвіду знаю.

— Це й без досвіду відомо.

— Правильно. Без досвіду відомо також, що коли відмовляєшся від чогось, то треба його замінити іншим. Бо інакше прибереш у кімнаті, сподіваючись почати нове життя, а потім, коли більше нічого буде прибирати, ляжеш і помреш з нудьги. Але, що імовірніше, повернешся до колишнього життя.

— Вам би не в міліції, а в дитячому садку вихователькою працювати, — зауважила Мімі. — Так просто пояснюєте… Правда, на словах усе дуже просто…

— Та й у житті не бозна-як складно, — заперечив я. — Одну насолоду замінюєш іншою. Пориваєш з одними знайомими, знаходиш інших. Оце й уся складність. І найважливіше — не вважати, що життя — суцільне свято. Свята, навіть за календарем, бувають не дуже часто…

— Гаразд, — проказала Мімі. — Я вважатиму вас за свого консультанта.

— Консультант у вас є тут, по сусідству. Ваша приятелька Віра. Якщо вона ще не приятелька, то може бути нею. Нічого, що називає вас Сусанною… Проте, зрозуміло, це ваші справи.

Я загасив цигарку у попільниці й насунув капелюха.

— Ага, мало не забув. Я цікавився отим інцидентом. Виявляється, ваш приятель Жора перший розпочав бійку. А ви, щоб допомогти йому, лжесвідчили на його користь. Та оскільки вчинили це вперше, вас більше не турбуватимуть. До побачення.

— До побачення, інспекторе.

І знову я на вулиці. На тротуарах не протовпитися. Щойно закінчився матч. Рахунку я не знаю. Знаю одне: в мене поки що — нуль.