Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

я дістався до терміналу, я вже обливався потом. Але нічого незвичайного в цьому не було. Я завжди добряче пітнію в жаркому кліматі. Одяг наскрізь мокрий від заходу до світанку. Спершу це мене непокоїло, але коли я звернувся до лікаря й описав свою денну норму алкоголю, наркотиків та іншої отрути, він сказав мені повертатись, коли я зовсім перестану пітніти. Це вже буде тривожним симптомом, пояснив він – ознака того, що видільна система мого організму остаточно вийшла з ладу. «Я надзвичайно сильно вірю в природні процеси,» сказав він. «Але у вашому випадку… я ще не мав подібних прецедентів. Треба просто почекати й побачити, що буде далі, а потім працювати з тим, що лишиться.» Я провів близько двох годин у барі поглинаючи Криваву Мері, немов восьмициліндровий двигун, та спостерігав за літаками з Л.А. Я не їв нічого, крім грейпфрута протягом останньої доби, тому моя голова літала вже десь далеко.

Краще слідкуй за собою, подумав я. Є певна межа витривалості людського організму. Ти ж не хочеш, щоб в тебе з вух пішла кров прямо тут і зараз. Тільки не в цьому місті. В Лас-Вегасі вбивають всіх слабких та хворих.

Я розумів це й тримався навіть коли відчував, що разом з потом з мене зараз поллється кров. Але це минулось. Я побачив як офіціантка занервувала, тому примусив себе встати й незграбно поплестися з бару. Мого адвоката ніде не було видно.

Спустився вниз до відділу оренди VIP автомобілів, де я обміняв Червону Акулу на Білий Кадилак-трансформер. «Це прокляте Шевроле принесло мені багато клопотів,» сказав я їм. «Мені здається, що люди насміхаються з мене, особливо на заправках, коли мені доводиться підіймати дах вручну.»

«Що ж… звісно,» сказав чоловік за касою. «Я гадаю, що вам необхідний один з наших Mercedes 600 Towne-Cruiser Special з кондиціонером. Ви навіть можете самі його заправити, якщо бажаєте; ми надаємо таку можливість.»

«Я що, схожий на клятого нациста?» відповів я. «Мені треба або справжня американська машина, або нічого!» Вони відразу ж запропонували білий Coupe de Ville, повністю автоматичний. Я міг сидіти у водійському кріслі з червоної шкіри і керувати всіма процесами за допомогою лише однієї кнопки. Чудова машина: купа високотехнічних прибамбасів та дорогих спецефектів. Заднє вікно вистрибувало від одного дотику, неначе жабка. Білий брезентовий дах підіймався й опускався, неначе американські гірки. Панель приладів була нафарширована різноманітними незрозумілими лампочками, лічильниками й циферблатами, котрих я не розумів – безсумнівно, я сидів у супер-машині.

Кадилак не міг так швидко рушати з місця, як Червона акула, але варто було йому лише досягнути восьмидесяти, як він перетворювався на чисте пекло на колесах… їхати на цьому елегантному, блискучому автомобілі через пустелю було те саме, що гнати вночі на старому каліфорнійському «Зефірі»[8]. Я розрахувався кредитною карткою, яка, як можна здогадатися, була фальшивою. Просто мене ще не внесли у Великий Комп’ютер, тож все було законно.

Я вже уявляв собі телефонну розмову між двома сервісами: «Алло. Це служба оренди VIP автомобілів Лас-Вегасу. Ми дзвонимо вам, щоб перевірити номер 875-045-6169. Просто звичайна перевірка, нічого екстраординарного… (Довга пауза на тому кінці дроту. Потім:) Срань господня!»

«Що?»

«Прошу пробачення… Так, у зареєстрований такий номер. Він занесений до списку розшукуваних. Повідомте поліцію й не давайте йому зникнути!» (Ще одна довга пауза) «Еммм… розумієте, цей номер не занесено до нашого списку і… ееее… номер 875-045-616-В щойно поїхав від нас у новому Кадилаку-трансформері.»

«Ні!»

«Так. Він вже давно поїхав; повністю застрахований.»

«Куди?»

«Здається, він сказав у Сент-Луїс. Так, саме так і записано в картці.»

Рауль Дюк, гравець лівого флангу й найкращий відбиваючий «Сент-Луїс Браунс».

Орендував машину за тарифом 25 $ на день строком на п’ять днів плюс двадцять п’ять центів за милю. Його картка була дійсною, тож ми не мали вибору… Це правда. Агентство не мало жодних підстав затримувати мене, так як моя картка формально була дійсною.

Протягом наступних чотирьох днів я об’їхав цією машиною весь Лас-Вегас – навіть кілька разів проїжджав повз головний офіс цього агентства на бульварі Парадиз – і жодного разу не був ніким потурбований.

Це одна з ознак гостинності Вегасу. Існує лише одне непорушне правило – Не Дратуй Місцевих. А все решта – фігня. Всім плювати абсолютно на все. Якби Чарлі Менсон з’явився у готелі «Сахара» наступного ранку, ніхто б йому й слова не сказав допоки б він платив гроші. 

Я відразу ж поїхав до готелю. Досі не було помітно жодних ознак мого адвоката, тож я вирішив записатись самотужки, тільки б швидше звалити з вулиці й уникнути натовпу. Я залишив Кита на VIP паркові та впевнено покрокував до холу тримаючи в руці маленьку шкіряну сумку ручної роботи, котру спеціально для мене зробив мій товариш з Боулдера.

Наш номер знаходився у «Фламінго», нервовому центрі Стріпу: прямо через дорогу від «Caesar’s Palace» та «Дюн» – місця проведення конференції. Основна кількість учасників була зареєстрована у Дюнах, але тих з нас, хто зареєструвався пізніше поселили у «Фламінго».

Там було повно копів. Я відразу це помітив. Більшість з них намагалося виглядати цивільно, одягнувшись у звичайний прикид Вегаських туристів: клітчасті шорти-бермуди, сорочки Arnie Palmer та «пляжні сандалі» на безволосих білих ногах. Було відчуття, що я потрапив під поліцейське спостереження. Якби я не знав про конференцію, у мене вибухнула б голова. Складалося враження, що в будь-який момент розпочнеться перестрілка і когось мають вбити – можливо навіть ціле сімейство Менсонів.

Я погано підібрав час для приїзду. Більшість прокурорів та інших копоподібних вже зареєструвались. Зараз вони стояли у холі й похмуро розглядали новоприбулих. Насправді «Спостереження» проводило близько двохсот ще не зареєстрованих копів, їм просто було нічим більше зайнятись. Вони навіть не помічали одне одного.

Я підійшов до каси й став у чергу. Мужик переді мною був Шефом Поліції з якогось провінційного містечка у Мічігані. Його Агню-подібна[9] дружина стояла за три фути від нього, поки він сварився з портьє: «Слухай сюди, друже – я ж сказав, що у мене є листівка, в якій написано, що я маю резервацію в цьому готелі. Чорт забирай, я учасник Конференції Окружних Прокурорів! Я ж уже заплатив за номер.»

«Вибачте, сер. Ви в додатковому списку. Вашу резервацію перенесено до… а… Мотелю Мунлайт, який знаходиться на бульварі Парадиз, досить непогане житло всього в шістнадцяти кварталах звідси з власним басейном і…»

«Ах ти ж брудний маленький підар!