Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.

Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).

— Кого треба?

— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.

— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.

Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.

— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.

— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?

Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..

Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..

— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?

— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…

Вона різко повісила трубку.

Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.

Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.

Шістдесята вулиця…

Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.

Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:

— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…

І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.

— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.

— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.

Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:

— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…

— Минулого вівторка?.. Пробачте.

— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.

Він повісив трубку.

Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.

Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:

— Ніхто не відповідає.

— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.

Вона знову заходилася дзвонити.

Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..

Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.

— Алло, — сказав півголосом.

Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:

— Слухаю.

То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».

— Це містер Артур Гоумз?

Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…

— Хто це?

Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.

— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…

Та голос не спіймався на цей гачок.

— Хто питає містера Гоумза?

Квін зробив новий захід:

— Ви не знаєте мого прізвища, містере Гоумз.

І знову голос обминув пастку.

— Я не казав, що я Гоумз. Я спитав, кому він потрібний. Якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу сказати вам, чи підійде містер Гоумз до телефону. Не знаю, чи він схоче розмовляти в такий час. Якщо ви не скажете, хто ви і навіщо вам потрібний містер Гоумз…

Саме оцього «навіщо» Квін і чекав. Тепер він міг почати.

— Гаразд, — мовив удавано згідливим тоном, — я скажу вам. Мене звуть Квін. Містер Гоумз не знає мене, а я хочу повернути чек, котрий йому належить.

— Що? — швидко перепитав голос. — Що ви сказали?

— Я сказав, що маю чек, котрий належить містерові Гоумзу. Але мені треба знати, чи з тим містером Гоумзом я розмовляю. Це містер Гоумз… містер Артур Гоумз, із маклерської контори «Ведербі і Додд»?

— Так, — швидко відповів голос. — Той самий.

Перший раунд виграно. Він попався. Тепер треба думати лише про те, як змусити його підійти ближче. Він попався.

Квін повторив те, що казав уже двічі:

— Я маю чек, котрий належить вам.

Він закинув цей гачок і чекав, доки той клюне. Голос був