Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Віталій пильно, просто в очі, подивився на старих — ті, хоча й витріщалися на його долоню, схоже, не сповна розуміли, що бачать. Стара швидко зморгувала, немов би намагалася сфокусувати погляд на чомусь, що весь час вислизало від її уваги. Старий, здавалося, взагалі задрімав або трохи сп'янів.

Перехопивши погляд Віталія, вони, наче за командою, опустили очі. Стара метушливо смикнула чоловіка за рукав, ходімо, мовляв, наш потяг.

Віталій холодно всміхнувся їм навздогін, поклав «апельсин» до внутрішньої кишені піджака і підвівся.

Вийшов із підземки, таксі спіймав майже одразу — щоправда, назвав зовсім іншу адресу, не ту, яку збирався. Машина мчала, розплескуючи калюжі, вкриті, мов лускою, першим осіннім листям, а Віталій вкотре подумки прокручував почуте в літаку. Тепер він здогадувався, що сусід розповів історію Бджілька так, як йому, сусідові, було… зручніше? вигідніше? — втім, не має значення. Можливо, це взагалі такий збіг обставин: у чоловіка, схожого на Леонова, опинився годинник того, хто розповів Віталієві історію цієї (чи ж цієї?) людини. Або справжній Бджілько нікуди з Америки не летів.

І не про валізку мріяв він усе життя, а про…

Несуттєво.

І скільки було правди в словах сусіда по перельоту — теж несуттєво.

Є факт: годинник в руках у Віталія. Зрозуміло, він не залишить його собі… Просто тому, що це надто небезпечно, раптом що… Словом, не залишить.

Але ж ніщо не заважає продати його, чи не так?

Коли фортуна посміхається тобі — використовуй її на повну, якщо ти чоловік, а не нікчема!

Їхати було ще далеко; Віталій почув мелодійне дзеленчання, витягнув «апельсин» і, розкривши кришку, замилувався всією цією красою: стрілочками, зірочками, візерунками, всім цим налагодженим, точним механізмом, який діяв за раз і назавжди встановленими законами.

«Цікаво, а що там мій сусід у них весь час підправляв?..»

7

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …поки віз, думав, збожеволію. Ну, наче, нормально, по дорозі не зіпсувався наш плід. І, здається, в мене коріння не запустив. Я щоп'ятнадцять хвилин в ньому стрілочки пересував, аби процес заморозити, аби проростати не почав. Це ж як Татусеві треба було грішити, скільки «гумусу» напрацювати, щоби таке…

(перебиваючи) — Згодував апельсин?

— Аякже. Наш Вінні-Пух одразу повівся, добре ти його «накрутив». Упевнений, насіннячко проросте найближчим часом.

— Ну, виходить, можна не турбуватися. Щойно потягне-вип'є всі соки, одразу ж скине брудну шкірку, правильно?

— Загалом — так, але, боюся, йому одного Пуха, як такого собі газона, може й не вистачити. Боюся, і десятка інших газонів не вистачить, довго буде з рук у руки перекочуватися. Товста дуже шкірка, сам знаєш. А найстрашніше, якщо плід наш почне притягати до себе біди, от чого я боюся… Ого!

— Що таке?

— Та щойно на ліфті повз мене проїхав попутник, разом у літаку летіли.

— Ну, і? Звичайний собі збіг.

— Так, мабуть. Хоча — чи нам вірити у збіги? Бог не фраєр…

8

(із перемовин по мобільному зв'язку)

— …так, Танцю, пам'ятаю, пам'ятаю!

— Про що пам'ятаєш?

— Завтра — дванадцяте, день народження нашої доньки. До речі, привезу їй подарунок — шикарнючий! Я оце якраз заїхав до одного знайомого, у нього магазинчик у «вежах-близнюках»… Ну, в «Трейд Центрі», тутешніх хмарочосах, так, то він обіцяв дещо годяще підібрати. Словом… О, мій поверх, час виходити. Все, сонце, цілую, скоро прилечу, чекай.

Віталій вийшов з ліфта, зім'яв і викинув рекламний проспект, який йому підсунули на вході («Вересневі знижки! Поспішайте!»), і тоді дзиґар «апельсина» у піджаці задзеленчав — прокволом, розлого, чомусь (устиг здивуватися він) зовсім не мелодійно.

Смак до знань

Він увійшов точно із дзвоником. Зачинив за собою двері в авдиторію — і наче гострим лезом відсік мідне, вимогливе дзеленчання. Це був один із маленьких трюків, якими Шахх послуговувався під час занять. Ще один штрих до його образу — образу розважника.

Увагу авдиторії слід зосередити на собі — одразу, з першої ж миті. Він знав розважників, які, навмисне запізнившись, прочиняли двері з приголомшливим гуркотом, знав тих, хто любив перчене слівце, незрідка фіглярував або ж щоразу міняв вбрання, зачіску, навіть тембр голосу… «В цій битві всі засоби годяться», — казав Шаххові його наставник. Шахх так не вважав: блюзнірство рано чи пізно призводить до того, що тебе починають зневажати. А це — певний шлях до загибелі.

Він піднявся на кафедру і різким владним порухом змахнув з неї неіснуючий пил. Мармур приємно холодив шкіру; під пальцями, ледь відчутні, вгадувалися літери. Він пам'ятав кожну з них, особливо той характерний іржавий відтінок у стертих за віки борозенках. Іноді вони снилися Шаххові, і це були не найкращі його сни.

Десь на «верхорядді» зареготали. Зашурхотів пакет, напевне — промаслений, напевне — зі шматком м'ясної запіканки. Одна з дівуль верескливо розповідала подрузі, як учора ходила зі «своїм» на дикі танці.

Пахло зіпрілим листям, гнилими грибами і стайнею. Хоча — Шахх точно знав — зранку тут прибирали.

Він ковзнув поглядом по півколах рядів. Іноді вони нагадували йому стільник, іноді — скелю із безліччю гнізд, давній пташиний базар, де пір'я, уламки шкаралупи і багно давно перемішалися, злиплися, зрослися у щось монолітне і вічне. Кулі-світильники на порожнистих трубках цілком відповідали загальній атмосфері. Декотрі ще жили, але чимало їх було розбито або ж вони просто видихалися — розтрощені яйця, давно полишені пташенятами.

З «верхоряддя» хтось впустив сандалію, на нижніх рядах її зловили й закинули назад.

— В ім'я Всемогутньої, Чорнозіничої, Тієї, що Проймає та Очищає, почнімо, — тихо сказав Шахх, ні до кого конкретно не звертаючись.

Але його почули.

І замовкли.

— Тож, на чому ми зупинилися минулого разу?

— На місті Тисячі Колон! — вигукнув з першого ряду чубатий усміхнений хлопчина. Цей завжди все пам'ятав, оповіді Шахха слухав жадібно, примруживши очі і привідкривши рота. Ловив кожне слово. Із азартом помічав будь-яку його помилку.

— Правильно, — погодився Шахх. — Тош-Спритник із Красунею, дивом уникнувши загибелі, дісталися нарешті до загубленого міста Тисячі Колон. Сходами, на які сотні років не ступала нога людини, вони зійшли глибоко під землю. І знайшли там Оракула-з-Глибин.

Авдиторією пронеслося ледь чутне зітхання. Оракул був однією з ключових таємниць всієї історії. Багато хто приходив сюди для того, щоб дізнатися, про що ж він сказав Тошу. Ну і, звісно, — почути, чим усе закінчилося.

— Оракул чекав на них у напівтемній залі з