Читати книгу - "Лялька"

— А третій? — зацікавлено запитав Вульф.

— Безнадійний.

— І це нам ще пощастило, що гот в Академії Святої Марії взяв академвідпустку, інакше ми мали б ще один труп.

— Точно, — продовжив Едмундс. — Не схоже, щоб убивця дав нам перелік шести конкретних імен, а потім убив іще трьох…

— Двох з половиною, — перебила Бакстер.

— … випадкових людей і навіть не взяв на себе відповідальності за них. Серійні вбивці так не поводяться. Тут дещо інше.

Вульф виглядав враженим і повернувся до Бакстер.

— Тепер я розумію, чому він тобі подобається.

Здавалося, Едмундс був у захваті.

— Це не так.

Посмішка Едмундса зблідла.

— Я не дозволяв їй сидіти за своїм столом під час її стажування впродовж півроку, — сказав Вульф Едмундсу.

— Рухаймося далі! — випалила Бакстер.

— Інгалятор привів вас кудись? — запитав Вульф.

— Балончик спаяли вручну. У ньому взагалі не було ліків, лише хімічна речовина, назву якої я не вимовлю, — сказала Бакстер. — Ми все ще шукаємо, однак очевидно, її можна отримати в будь-якій шкільній лабораторії. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш мені таку недоречну гру слів.

— Говорячи про це, — перебив Едмундс, — наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби підмінити інгалятори незадовго до вбивства, можливо, навіть того ранку. Чому він не вбив мера тоді? Це наштовхує на думку, що мотивом тут є не так помста, як вистава.

— Це має сенс, — кивнув Вульф.

Він не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.

— А що з людьми зі списку?

Бакстер помітно напружилася.

— Це нас ніяк не стосується. Ми працюємо над встановленням осіб уже мертвих, а не тих, хто скоро… — вона змусила себе замовкнути, усвідомивши, з ким говорить. — Тобі варто поговорити з напарником.

Вульф підвівся, щоб піти. Він мовчав.

— А від Чемберса щось чути? — по-буденному запитав він.

Здавалося, Бакстер насторожилася.

— А тобі в біса що до того?

Вульф знизав плечима.

— Просто цікаво, чи він у курсі. У мене таке відчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.

***

Утомлений від того, що всі присутні постійно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збільшеними репродукціями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Він усе більше й більше занепадав духом, уперто відмовляючись визнавати, що й гадки не має, як переглянути на телевізорі записи з камер відеоспостереження, заховані в незрозумілій маленькій флешці.

— Збоку на корпусі є отвір, — зайшовши до кімнати, промовив Фінлі, на п’ятнадцять років старший за нього. — Ні… на… нижче… дозволь я.

Фінлі витягнув флешку з отвору вентиляції ззаду на телевізорі і під’єднав її. На блакитному екрані з’явилося меню, в якому був лише один файл.

— Що я пропустив? — запитав Вульф.

— Ми відправили поліціянтів няньчити Ґарланда, Форда та Локлен. Перевіряли лише тих, хто мешкає в Лондоні.

— Бо навіщо кидати мені виклик не дати йому вбити когось на іншому боці країни?

— Ага, щось типу того. Інші служби наглядатимуть за людьми з такими ж іменами, однак, то вже не наші турботи. І ти знаєш про місцезнаходження Віджая Рана так само багато, як і ми. Віджай працював бухгалтером і жив у Вулвічі, а п’ять місяців тому, коли податківці з’ясували, що він підробив декларації, безслідно зник. Ним займався Фрауд, однак не схоже, що вони досягли значних успіхів. Хай там як, а я все одно попросив надіслати інформацію.

Вульф глянув на годинник.

— До середи в нас тридцять вісім годин. Сподіваймося, для його ж добра, що ми знайдемо його першими. А інші хто?

— Ґарланд — журналіст, тож ворогів у нього вистачає. Ми маємо двох Локлен: одна — офіціантка, а іншій — дев’ять років.

— Але ж охорону приставили до обох, правда? — запитав Вульф.

— Авжеж. А Форд — охоронець або, гадаю, він ним був, доки не пішов у тривалу відпустку.

— Що їх пов’язує?

— Нічого. Поки що. Однак пріоритетним завданням є просто знайти їх та охороняти їхні помешкання, поки вони ще живі.

На якийсь час Вульф занурився у власні думки.

— Про що думаєш, друзяко?

— Просто розмірковую над тим, кого Віджай Рана так допік своїми махінаціями, а ще як це, напевно, розумно змусити нас шукати того, хто зник, щоб дістатися самому до нього.

Фінлі кивнув.

— Можливо, для нього ж і краще, якщо ми не будемо витягувати його з нори, куди він забився.

— Може, й так.

Увагу Вульфа привернув стос паперів, який Фінлі приніс із собою. До верхньої сторінки була прикріплена фотографія жінки середнього віку у чомусь такому, що, вочевидь, називали звабливою нижньою білизною.

— Що це в біса таке?

Фінлі захихотів.

— Твої прихильниці! Тепер ти відома людина, і з усіх дірок повалили психопатки, готові віддатися тобі.

Вульф прогортав кілька перших аркушів і, не вірячи власним очам, похитав головою, поки Фінлі перебирав решту тридцять, зневажливо кидаючи забраковані на підлогу.

Вульф мав передбачити це. Раніше він відчував відразу до того, що диких і небезпечних істот, на яких він полював, завалювали поштою кожного дня їхнього пожиттєвого ув’язнення. Так само як він міг здогадуватися про окремі риси вбивці, створюючи його образ, йому майже вдалося уявити цих відчайдушних дописувачів: самотні, непристосовані до соціуму, жінки, які часто страждали в минулому від домашнього насильства, керовані помилковою вірою, що ніхто не може бути цілковито порочним, і що вони самотужки можуть виправити цих жертв закону, які так і не знайшли розуміння.

Вульф знав, що такий химерний спосіб проводити дозвілля був доволі поширеним у США, де організації активно заохочували людей спілкуватися з одним із трьох тисяч ув’язнених зі смертним вироком.

«Що в цьому могло так зачаровувати? — думав він. — Насолода трагедією, кіношний фінал стосунків? Ті, хто мав такі зобов’язання, отримували можливість впливати на фактор часу? Чи просто хотіли стати частиною чогось більшого та цікавішого, ніж їхнє власне земне життя?»

Він був надто обізнаний, щоб відкрито ділитися своїми думками із загалом, навчений обурено реагувати на будь-яку суперечливу правду чи спостереження, остерігаючись стати жертвою політичної коректності, але вони були захищені від наслідків злочинів тих людей. Це Вульф дивився в очі злих хижаків, у яких не було каяття. Він думав про те, скільки