Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Схожа думка майнула і в Клима, коли поговорив із Магдою.

— Ні. Навряд.

— Чому?

— Божена була на виду, пане Зубов. Учорашні вороги австрійської корони, до яких зараховували активних пропагандистів ідеї возз'єднання з Росією, тепер тут, друзі нової влади. Кожен, кому панна зіпсувала життя й кар'єру, чудово знає, ким вона є. Надто ризиковано для таємного агента, чи не так?

— На неї за цей час ніхто не доніс.

— Це нічого не означає. Ситуація сама по собі ставить конфідента під загрозу.

— Чому ж вона в такому разі не виїхала зі Львова? Теж ризик.

— Я теж не виїхав, — розвів руками Кошовий. — Наслідки нагадати? Таких, як я...

— Досить, — жестом зупинив його капітан. — Ми знову зайдемо в коло непотрібних, позбавлених сенсу дискусій. Може, ви й праві. Кожна з цих осіб напевне мала власні підстави не інформувати нас про шкоду, завдану ним молодою дамою. Звідки ви все дізналися?

Запитав у лоба, прямо. Клим чекав, готувався, відповів спокійно, виважено.

— Минулого разу ми не обговорили умови.

— Ви знову ставите умови? Чи не забагато?

— Лише одна, пане Зубов. Важлива для мене.

— Слухаю.

— Я не виказую ані вам, ані комусь іншому джерела, звідки черпаю потрібну для успішного вирішення справи інформацію. Такими ж були правила нашої співпраці з кримінальною поліцією. Пан Віхура підтвердить.

— Зараз інші часи. Війна. Будь-яка прихована вами інформація здатна в перспективі зашкодити нам.

— Я не шпигую й не збираю відомостей, небезпечних для вашої влади. Жоден із моїх знайомих так само не має стосунку до військових, розвідувальних, інших структур. Я лише цікавлюся життям жорстоко, по-звірячому вбитої жінки. Кого я про неї запитую, хто мені відповідає — вам знати не слід. І колегам, своєю чергою, краще не знати, що я виконую прохання офіцера російської контррозвідки.

— Ви виконуєте моє завдання, — наголосив капітан.

— Коли так, прошу дати мені його офіційно. Та оформити наші стосунки.

— Ви ж цього не хочете.

— Ні. Проте лише в такому разі прохання стане завданням.

Зубов гмикнув.

— Збрешу, сказавши, що ви мені подобаєтеся, пане Кошовий. Навпаки, є у вас щось ідейне, а з ідейними не люблю мати справу від часів служби в київському охоронному. Ви вперті. З вами не домовишся.

— Хіба ми зараз не домовилися?

— Як бачите — ні. Ви ставите умови, я вимушений поки на них приставати.

— Поки? До якого часу?

— Як побачу, що вони мене не влаштовують. І обтяжують, пане Кошовий.

— Але ж не можу відповісти вам тією самою монетою. Ми від самого початку в нерівних стосунках.

— Рівність — химера. Забудьте, принаймні — під час війни. Ще щось скажете?

— Звісно. Є пропозиція, пане Зубов.

Ось так Кошовий і опинився в таємній кімнаті, куди вже заходив перший із трьох викликаних фігурантів.

Перший вклякнув, переступивши поріг.

— Даруйте, мені не сюди, мабуть...

— Сюди, — різко мовив капітан.

Він примостився за столом, якого Клим зі свого місця не бачив. Зате відвідувача міг роздивитися дуже добре. Стілець, на який йому вказали, навмисне поставили в певному місці, даючи тому, хто підглядає, найзручніший ракурс.

— Мене попросили зайти в поліцейський департамент.

Відвідувач трохи тягнув звуки, в нього замість з виходило подвійне с, мов вуж шипить, — попроссили ссайти.

— Ви прийшли, куди треба. Бо ніхто не повинен знати про вашу зустріч та бесіду з офіцером контррозвідки. Державний інтерес із мого боку. Особистий — із вашого. Чи вам дуже кортить, аби всі довкола знали про ваші контакти з нами?

— Ні-ні-ні! — замахав шепелявий руками.

— Чому? — миттю запитав Зубов, і в голосі почулися лукаві нотки. — Хіба це така ганьба — контактувати з оборонцями нашої безпеки?

У відповідь навіть перетинка, за якою принишк Клим, не приховала гучного сопіння.

— Можете не відповідати. Знаю все, про що мовчите. Не всякий вірнопідданий у Росії афішуватиме подібні візити. Гаразд, назвіть себе, будь ласка.

— Ви ж знаєте...

— Назвіть себе.

— Для протоколу?

— Ми говоримо без протоколу, — капітан, судячи з голосу, втрачав терпець. — Ім'я, прізвище, по-батькові.

Чоловік знову засопів.

— Данилевич Лев Романович.

— Де і яку маєте службу?

— При магістраті.

— Я спитав — ким служите?

Відповідати Данилевичу не хотілося. Перш ніж сказати, чомусь відвернувся, глянувши в Климів бік, і той відсахнувся — ну, як побачить. Та відвідувач байдуже ковзнув поглядом по стіні, видушив:

— Писарем.

— Ви, бачу, чимось незадоволені?

— Мені обіцяли кращу службу.

— Хто обіцяв?

— Ми повернулися з Києва, з вимушеної еміграції, аби служити вірою та правдою імператору, який об'єднує слов'янські землі.

— Хіба служба при магістраті — це не служба вірою та правдою нашому імператору?

— Але — писарем...

— Це лише початок, пане Данилевич. Саме так сприймайте.

— Ваші б слова та Богові у вуха. Раніше, до того, як мене вижили зі Львова, був товаришем депутата Галицького сейму. Наша політична сила робила все для відстоювання захисту інтересів нашої ж, русофільської громади. Тому вважаю себе державним діячем, і то не перебільшення, пане капітане.

Він вів чимдалі, тим запальніше. Тон Зубова всякий раз охолоджував його, і Кошовий бачив: Данилевичу незатишно, він ніяковіє, коли капітан починає до нього говорити.

— Галицького сейму вже не існує. Отже, нема й депутатів. Тут тепер діє військова адміністрація. Вас, цивільну особу, яка, до речі, так і не спромоглася отримати, живучи в Києві, виду на проживання, залучають до тієї служби, яка більше потрібна.

— Я розумію. Але насмілюся нагадати: я з родиною мешкав у Києві менш ніж півроку. Клопотався весь час, проте паперів, котрі б дозволяли вільне проживання, не отримав. Натомість з'явилася щаслива нагода повернутися до Львова. Тож відсутність у мене підданства — не моя провина, пане капітане.

— Підданство вже маєте. Території, взяті за правом війни, відразу переходять під протекторат держави, котра їх зайняла. Отже, ви, пане Данилевич, російський підданий. Але щось не бачу вашого щастя від того.

— Бо я вартий більшого! Мої заслуги...

— У мене не так багато часу, аби слухати весь перелік ваших заслуг, —