Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

«Естетичні особливості кіно, – пише далі видання, – багато в чому визначаються можливостями кінотехніки. Рухомість кіноапарата дає змогу вибрати будь-яку точку знімання (ракурс кінознімання), різноманітність оптики, яку застосовують під час знімання, дає можливість передати в кадрі перспективні зміни, поєднання кадрів у монтажі, дає змогу водночас показувати дію у різних місцях, проводити кілька сюжетних ліній, об’єднувати їх (паралельний монтаж), зміщувати дію в часі й просторі, вдаючись до зорових і звукових метафор і порівнянь (асоціативний монтаж)… Існує чотири основні види кіно: художнє (ігрове), яке засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне; мультиплікаційне і науково-популярне. Кожний із видів має свої особливості і завдання… У сучасному кіно існують також кінокомедія, вестерн, детектив та інші жанри…»

Кіно, як відомо, виникло в кінці XIX столітті (1885, перші фільми французьких винахідників кіно братів О. та Л. Люм’єр).

Це сталося у Парижі у 1895 році. А варто (їй-богу, варто!) згадати, що двома роками раніше механік Одеського університету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимова) сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. А в 1896 році в Харкові А. Федецький зняв кілька короткометражних картин. На Україні ігрові стрічки з’явилися у 1907 році, а вже з 1909-го випускалися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом» (Харків). Існували невеликі студії у Катеринославі («Художество», 1911, «Родина», 1912), в Одесі («Мірограф», 1912), у Києві («Експрес», 1911, «Тіман і Рейнгардт», 1912, «Світлотінь», 1914 та інші). У 1911 році оператор Д. Сахненко зняв у Катеринославі фільми «Наймичка» і «Наталка Полтавка», в постановці М. Садовського за участю М. Заньковецької та І. Мар’яненка, а також «Любов Андрія» (1912) за «Тарасом Бульбою» Гоголя, «Запорозька Січ» (1914), «Богдан Хмельницький» (1914). У Києві були поставлені фільми «Пан Штукаревич» (1912), «Запорізький скарб» (1913) та ін. Серед видань, які висвітлювали питання кіно в Україні, – щотижневик «Театр и кино», Одеса (1915–1918); газета «Кинематограф», Одеса (1910); «Киевский кинематограф» (1911–1912); «Экран и сцена», Київ (1914) тощо. У ті роки Україна разом із Францією, Німеччиною, США та Росією вносила і свій значний вклад у розвиток колишнього синематографа, тобто «рухомих фотографій», чи атракціону, як вважалося кіно на час його винаходу. А всесвітньовідомим українське кіно стало у зв’язку з діяльністю Олександра Довженка, творчість якого мала просто-таки величезний вплив на розвиток кіно в цілому. Його «німі» фільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) і особливо прославлена у світі «Земля» (1930) підняли кіно на найвищий – навіть і для сьогодні – рівень і стали класикою світового кінематографа, на якій творчо вчилося багато зарубіжних режисерів, майбутніх геніїв і класиків кіно. (Варто згадати, що в 1920-х pоках в Україні плідно працював П. Чардинін («Укразія», «Тарас Шевченко»), експериментальними пошуками виражальних засобів позначена творчість І. Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). Значних успіхів досягли тоді режисери Ю. Стабовий, Г. Тасін та інші…

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років XX століття кіно зробило колосально-гігантський крок уперед – воно стало ЗВУКОВИМ. Епоха німого кіно назавжди відійшла у минуле.

Звукове кіно – таке звичайне для нас сьогоднішніх (утім, сьогодні навіть подумати дико, що кіно може бути якимось іншим, а не звуковим). Звукове кіно – це виробництво і демонстрування кінофільмів, у яких зображення супроводжується звуками, зафіксованими на фонограмі.

Під час створення фільмів вдаються до синхронного озвучення, використовуючи кінознімальні та звукозаписувальні апарати – це, виходить, щонайпростіше.

Синхронність озвучування зумовлюється однаковою швидкістю руху кіноплівки в кінознімальному апараті (переважно 24 кадри на секунду) і носія запису в звукозаписувальному апараті – 456 мм на секунду.

Одночасно запускають кілька фонограм – мову, музику, шуми, – які потім об’єднують на одній фонограмі – теж, виявляється, щонайпростіше.

Кінопроекційним апаратом зображення проеєктується на екран (пучок світла через усю залу з глядачами), водночас відтворюючи фонограму гучномовцями, встановленими за екраном.

З 1895 року, як брати Люм’єр винайшли свій атракціон «рухомі фотографії», і до 1930–1931 років кіно все-таки було великим-великим німим, позбавленим не лише мови, а й навіть якого-небудь банального мукання. (Німий – який не говорить, позбавлений здатності говорити; який виражається без участі мови…)

Добрих 35–36 років кінематограф був «Великим німим»! І так до нього, німого, тоді звикли, що іншого кіно й не уявляли. Ніби так і треба було – щоби кіно було безмовним.

Над створенням звукового кіно працювали американець Едісон (1899), француз Гомон (1901), росіянин Поляков (1900) та інші. Вважається, що звукове кіно було одночасно створено у США, Німеччині. В СРСР першим звуковим фільмом був художній фільм «Путівка в життя» (1931). В Україні першими звуковими фільмами стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» (1931) та художній фільм «Іван» видатного Олександра Довженка (1932).

До 1917 року на території України нараховувалося десь близько 200–250 кінотеатрів. У них демонструвалися як російські, так і зарубіжні кінофільми, що надходили з московських прокатних контор через їхніх представників у Києві, Одесі і Харкові – власне виробництво фільмів в Україні тоді тільки-но зароджувалося. Його спробував налагодити Д. Харитонов, який з частиною своїх співробітників утік з Москви до Одеси, та інші кінопромисловці, їм це вдалося у деяких кіноательє Києва та Одеси.

До 1919 року приватне фільмовиробництво в Україні (без Криму) досягає 15–20 картин щорічно. Але тільки до 1920 року. Коли інтервенти під натиском Червоної армії залишили межі України, як з ними за деяким винятком відступили й кіноділки – ера української приватної кінематографії на тому в Україні й завершилася.

Трохи раніше у Харкові, де тоді перебував радянський уряд, була створена кіносекція театрального комітету Наркомпросу, що згодом реорганізується у Всеукраїнський комітет, а потім у Всеукраїнське фотокіноуправління – ВУФКУ.

Українські кіноорганізації почали зі знімання хроніки, що відображувала на екрані найважливіші політичні, воєнні і господарські події із життя молодої Української республіки. В тім числі і «Вступ до Одеси радянських військ на чолі з Котовським».

Перші ігрові агітфільми починають випускатися в Україні вже у 1919 році. Після того, як 41-ша дивізія звільнила Одесу від інтервентів та реквізувала покинуту Харитоновим недобудовану кінофабрику, на ній налагоджується випуск агітаційних короткометражок: до 1920 року випущено близько тридцяти таких агіток. Власне, це були фільми-плакати, які закликали допомагати фронту та роз’яснювали політику Радянської влади, а також «викривали антинародну суть контрреволюції». Але вперше з’являються і сюжетні фільми, дидактика яких будувалася на драматургічному конфлікті й образах людей.

До 1921