Читати книгу - "Місце для дракона"

– Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! – Капітан підвищив голос. – Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? – Капітан розкрив папку. – Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, і тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли вчитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті – у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».

– Ви ж знаєте, що це неправда, – сказав тихим голосом учитель.

– Що – неправда?

– Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.

– Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не варто поширюватися. І ось маємо…

– Я не думав, що це їх настільки зацікавить.

– А ви знаєте, що ваші учні уже організували екскурсію на те місце? Знаєте? І повели туди інших старшокласників. Ви завдали нам зайвої роботи і клопоту. – Капітан закрив папку, потім узяв якогось папірця і розписався. – Все на сьогодні. Завтра о п’ятнадцятій чекаю вас. Принесете м’яча і мешти. Ось перепустка, покажете на виході.

Ревакович вийшов з приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз – то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився у таборах, померла, але вчитель не занедбав городу і саду, щороку висаджував квіти й городину, сам собі куховарив, а у вільний час читав. Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком. Переживши у своєму житті вже один обшук, учитель задумався про долю своїх спогадів. А що як їх знайдуть? Вони ж тепер у будь-яку хвилину можуть прийти.

Вдома його зустрів сірий кіт, вибіг назустріч з кімнати, тримаючи у зубах мишу.

– От, який ти молодець, – похвалив його вчитель, відібрав мишу і викинув її у смітник. – Ходи, дам тобі молочка.

Кіт був його єдиним співрозмовником, чемно вислуховуючи усе, що господар говорив, час від часу вставляючи своє заспокійливе і дружнє «мняв».

Учитель відшукав товстий згорток, у якому знаходилися його спогади, написані акуратним каліграфічним почерком старого інтелігента, і замислився. Палити було шкода, хтозна, може, ще вдасться дожити до кращих часів. У кухні під підлогою був погріб, де він тримав картоплю, капусту і слоїки з маринадами. Ті закрутки робила ще його дружина, і ледве чи вони ще були їстівними, але викинути їх не піднімалася рука. Тепер усе, що зосталося по ній, було йому дорогим і безцінним. Щоразу, спустившись у погріб, він торкався руками тих слоїків і на душі чомусь ставало легше. Цього разу він теж провів долонею по бляшаних накривках, змітаючи порох, і сам до себе всміхнувся: ці слоїки єднали його у часі з покійною дружиною, вона теж своїми долонями торкалася їх.

Учитель узяв з полиці мішок, сховав у нього згорток, а тоді підняв край ящика з капустою і запхав під нього свій скарб. Потім лежав на канапі і дивився у стелю. Їсти не хотілося, читати – теж. Згадався запущений семінарський сад і той квадрат потахлої трави, під яким лежали юнаки. Тепер, коли цим перейнявся КГБ, можна не сумніватися, що те місце буде знищене. Засиплють, розрівняють і посадять якісь кущі. Відтак уже ніхто не знайде їхньої могили.

Учитель підвівся, сів до столу і почав креслити план саду. Могила знаходилася під самим бічним муром, а відразу за муром розташувалися гаражі, які простоять ще не один рік. З кожного плескатого даху гаража стирчали чорні рури, які правили за комини, але рура, що стирчала з гаража навпроти могили, була найвища і помальована білою фарбою. Крім того дах гаража був вкритий шифером, тоді як решта дахів – залиті смолою. От він і буде орієнтиром, вирішив учитель. Потім оздобив свій план різними відволікаючими елементами – річка, ліс, церква, гора, траса… Мало що – може, він будуватися надумав на селі.

Тепер йому на душі стало спокійніше, він запарив чаю, вкраяв хліба, поклав на нього зверху плястерки плавленого сирка за 11 копійок, і це був його обід, хоча й міг швиденько зварити горохову зупу з пакету. Котик вмостився у нього на колінах і тихенько муркотів.

Коли капітан, оглянувши речі, що їх приніс учитель, висловив бажання самому провідати руїну бурси, Ревакович відчув тиху підозру, що либонь йому знову не минути Сибіру, і хоча епоха Сталіна проминула, але траплялися випадки, коли вчителів садили за те, що розповідали учням дещо іншу історію України. Чимало вчителів було звільнено з роботи разом зі старою професурою ще на початку 1970-х. Спілкування з КГБ до добра не веде, думав учитель, так чи інак, а мені це не минеться. У кращому випадку піду працювати в котельню – останній прихисток совєтського інтелігента. Про це він роздумував, чекаючи на капітана, який призначив йому зустріч на трамвайній зупинці на вулиці Шевченка.

Капітан був точний і вбраний по-діловому, незважаючи на спеку, а що через плече у нього звисав фотоапарат, то скидався більше на туриста, аніж на офіцера держбезпеки. Ревакович полегшено зітхнув, бо найбільше боявся, що кагебіст з’явиться у формі і доведеться чимчикувати в такому товаристві вулицею. Дорогою вони не розмовляли, капітан курив і зацікавлено роззирався на боки, мовби у цій місцині опинився вперше. Незабаром вони перетнули стадіон і опинилися біля вилому у стіні. Довкола не було ані душі.

– А хіба тут нема брами? – поцікавився капітан.

– Є, але з тамтого боку. Якщо бажаєте…

– Ні-ні, я тільки так…

Вони увійшли до саду, і Ревакович знову відчув ту саму тривогу, що й першого разу. Здавалося, за ними стежать десятки