Читати книгу - "Місце для дракона"

насміхатися. А семінаристи були теж на слова не скупі та й відповіли такими самими кпинами. Слово по слові, домовилися вони про дружню зустріч на полі. Одної неділі зійшлися обидві команди, чекісти поприводили своїх жінок і дітей, щоб ті побачили, якого вони жару дадуть. Але жару не вийшло, бо семінаристи забили енкаведистам шість голів, а ті ані одного, хоча й грали дуже брутально, копали по ногах, хапали за руки… Ну і тепер настала черга сміятися бурсакам. Але енкаведисти так просто не змирилися і викликали бурсаків на другу неділю. Але й другу гру вони програли і пішли дуже лихі. А за кілька днів увечері приїхало їх на вантажівках зо дві сотні, оточили бурсу, вивели хлопців у сад і змусили копати яму, а відтак їх усіх постріляли, залили вапном і засипали землею.

Ревакович слухав, затамувавши подих, і щойно, коли дід скінчив оповідати, помітив, що школярі згрудилися за його спиною і теж слухають.

– То вони що – і досі там… у тій ямі?

– А де ж їм ще бути? Ходіть, покажу…

Дід повів їх за будівлю, де довелося їм продиратися крізь хащі кропиви і будяків, і вивів на простору галявину без дерев біля бічного муру, посеред галявини виднівся чіткий квадрат, довкола нього буяла висока лепехата трава яскравого зеленого кольору, і тільки квадрат, у якому трішки запалася земля, був порослий низенькою блідою травичкою, над якою не вилися ані метелики, ані мушки.

– От бачите? – кивнув дід. – Тут навіть трава не хоче рости. Тут вони всі й лежать. Колись доживете до щасливіших часів, то не забудьте про це місце. Щоб по-божому тих дітей поховали, а то душі їхні й досі мучаться.

– А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?

– А-а… то, бачите, яка справа… це місце дивне… тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе руп’я… таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб… не в одних вас тут м’ячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули м’яча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від м’яча… Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде – а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на дерев’яні гупанці.

– Та йдіть! – здивувався Ревакович. – Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?

– Та хто ж – вони… – дід кивнув на зелений квадрат. – Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж – мучаться душі їхні…

– А звідки ви про усе так добре знаєте?

– О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авта загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.

Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.

Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.

– Куди він подівся?

– Пішов у ті руїни.

Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…

– Той м’яч у вас? – перебив він учителя.

– Так, прошу пана.

– Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».

– Так, товаришу слідчий.

– Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?

– Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але – жодного сліду.

– Хіба там не було других дверей?

– Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.

Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.

– І як ви це пояснюєте? – запитав утомлено.

– Ніяк.

– Далі.

– Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Baťa»…

– Як-як ви кажете? Можете написати?… Отак – з апострофом?

– Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.

– І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?

– То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…

Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.

– А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.

– Я це знаю.

– Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.

– Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.

– То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите – на вікнах навіть ґрат нема.

Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:

– Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?

– Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.

– Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?