Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

– Іду-іду, Борюсік, підожди! – кинула вона в бік коридору.

Коли Ольга Микитівна, навіть не зазирнувши для перестороги у вічко, відчинила вхідні двері, дзвінки обірвалися, але на сходовій клітці виявився аж ніяк не Борюсік. Там стояло двійко кремезних, однакових статурою та лицем чоловіків у чистих синіх комбінезонах. Один був начисто виголений, інший мав невеличку охайну борідку. Бородатий тримав валізку.

– Ви хто? – перелякалася Ольга Микитівна.

– Сантехників викликали? – перепитав бородатий.

– Та ж визивала, аякже, в мене кран на тій неділі зірвало.

– Ну, ми – сантехніки, – повідомив виголений.

– А шо, сантехніки в суботу о третій пополудні ходять? – Рояльчук недовірливо зиркнула на настінний годинник, а потім знову на близнюків.

– Бабушка, – знову вступив бородатий, – от скажіть, нам шо, більше нема шо робити, як у вихідний день просто так лазити по чужих квартирах, та ще й у таку спеку носити синтетичні комбінезони?

Ольга Микитівна змірила їх поглядом та посунулася, пропускаючи досередини.

– Сам ти «бабушка», – незлостиво кинула вона бороданеві.

Близнюки увійшли до квартири, пройшли коридором і зупинилися біля дверей ванної кімнати.

– Тут? – поцікавилися.

– Ні-ні, соколики, у кухні.

– Ага, – кивнули хлопці.

Уже за кілька хвилин голений розкрутив кухонний кран і чаклував над раковиною. Бородань подавав йому інструмент. Працювали мовчки, злагоджено. Бородатий роззирався довкола. Кухня була недавно відремонтована, сучасна та зручна.

Це не в’язалося йому із хазяйкою – старенькою висушеною жінкою.

– А ви сама живете? – спитався він Ольгу Микитівну.

– Сама, сама, милий. Оце скучно мені. Так хоч на роботу ходила, а зараз всьо врем’я вдома, чокнутися можна. Ще й спека така, що на вулицю не вийдеш. Я оце сьогодні своєму Борі подзвонила, синочок мій, значить, кажу, Боря, сходи мені в магазин, бо сумки тяжолі, на вулиці жарко, мені трудно.

– А він? – зацікавлено перепитав бородатий.

– Та шо він! Шось однєкувався довго, але врешті согласився. Куда він дінеться, я ж мама його.

– Ну так.

– Ну, то я ото чекаю, увечері він мені продукти привезе. А зараз я вас, хлопці, лише чаєм пригостити можу, нічого такого поїсти навіть і нема.

– Та ми не голодні, дякуємо, – озвався від раковини голений.

– Чуєш, Міша, – звернувся до нього бородатий. – Шо там, довго ще?

– Та нє, хвилин п’ятнадцять.

– Давай я, може, зганяю бабусі за продуктами швидко? Усе одно моя допомога не потрібна, а цей її Боря хрін зна коли може приїхати. Тут же є якийсь магазин? Давайте збігаю? – звернувся уже до Ольги Микитівни.

Ольга Микитівна зворушено подивилася на бороданя і майже одразу погодилася. У дві хвилини склала список, значно коротший від того, що продиктувала вранці Борюсіку, дала грошей.

– Як тебе звати, соколику? – запитала бороданя, коли той перечитував назви продуктів, одночасно взуваючись.

– Паша. А вас?

– Ольга Микитівна Рояльчук. Я вчителька, мову і літературу пріподавала.

– А скажіть мені, Ольго Микитівно Рояльчук, навіщо вам пляшка горілки? – тицьнув він пальцем у список. – Нас пригостити, чи що? Ми не дуже п’ємо.

– Ой, то мені для своїх старчіскіх діл треба, – почала викручуватися Ольга Микитівна. – Ти купи, купи, соколику.

– Добре, куплю.

Сантехнік Паша зачинив за собою двері, і в коридорі почувся його тупіт.

* * *

За чверть години Міша справді розібрався із краном. Відкрив воду, перевірив, чи ніде нічого не підтікає. Протер сухою ганчіркою забризкану раковину. Виписав Ользі Микитівні квитанцію і сховав у нагрудну кишеньку гроші.

Ольга Микитівна тим часом заварила чай, з якихось шухлядок до глибокої тарілки назбирала залишки цукерок та печива. Запросила гостя до більшої кімнати, всадовила його у крісло, сама розмістилася на канапі навпроти.

– Почекаємо Пашу, – сказала.

Міша тільки й кивнув, жуючи печиво. Це був останній їхній виклик на сьогодні, поспішати було нікуди, а бабця йому подобалася. Подобалася її оселя, дешевий чай і старе печиво теж подобалися. Було в цьому щось таке, що нагадувало йому про дитинство.

– Я колись мріяв, що в мене будуть книжкові полиці на цілу стіну, – кивнув він на шафи з книгами, – і що вони будуть забиті від гори до низу.

– О, це гарна мрія, – пожвавилася Ольга Микитівна. – Зараз молодьож малувато читає, а в школі – то взагалі швах. Не хочуть, та й усьо.

– Ну, Ольго Миколаївно, в школі – там усе по-іншому. Це коли дорослішаєш, то розумієш, наскільки гарними і цінними можуть бути книги.

– Микитівна, – виправила вчителька. – Ольга Микитівна мене звати. Рояльчук.

– Ой, вибачте, – Міша зашелестів обгорткою барбариски, – я не розчув просто.

– Та нічого.

– Отже, в школі я теж не любив читати. Але то давно було, не така я вже й молодьож. Сорок скоро. То з того часу я багато чого зрозумів і полюбив такого, що в школі абсолютно не визнавав.

– А, ну так всігда буває, – з інтонаціями, що мали би означати вселенську мудрість, повідала Ольга Микитівна.

– А ви сказали Рояльчук? – поцікавився Міша.

– Так, це моє прізвище.

– Не дуже властиве українцям, чи не так?

– О-о-о, молодий чоловіче! Це дуже цікава і повчальна історія. Історія мого роду.

– Та ви що, як цікаво! – ввічливо, але приречено вигукнув Міша.

Як і будь-яка людина, що часто має справу зі старшими людьми, він зрозумів, що зараз розслабився, попустився і необачно наступив на міну. Попереду була довга історія, яку Рояльчук уже готова була йому розповісти і яку його виховання йому не дозволить обірвати. Залишалося сподіватися, що Паша не застряг десь у черзі і невдовзі повернеться із закупів, тим самим звільнивши його від задоволення слухати нестримну Ольгу Микитівну.

– Так ось. Понімаєш, Міша, – неквапливо з інтонацією почала оповідь Ольга Микитівна, – в одинадцятому столітті князь Ярослав Мудрий віддав свою доньку Анну за французького принця. А, між нами кажучи, Франція тоді була не то шо січас. Таке шось зачухане, вошиве, але говорили уже французькою і мали амбіцію. Так ось, Анна там приїхала, значить, подивилася, як вони живуть, і чуть с ума не сошла. Виписала собі з Києва ванну, бо ж ті лобуряки не милися навіть ніколи і про всякі нєжності, як ото ванна чи мило, і слихом не слихували. Значить, ванну замовила, книжки всякі, шоб до їх уровня не опуститися, понімаєш?

– Ага, – вичавив із себе Міша, який не сподівався навіть, що історії свого роду можна починати оповідати настільки здалека.

– Ну, то наша українська Анна там почала митися і облагороджувати всіх вокруг, а потім король умер, а його синуля, Анчин-то женіх, сопляком і ганчіркою виявився. Пришлося їй Францію витягувати з дна, піднімать з колін. Королевою, понімаєш, бути. І оце вона витягувала