Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

кар’єри вчительки української мови та літератури мучили видіння. До снів її пробивалися вражаючі і часом аж занадто деталізовані картини гайдамацьких повстань – із панами, повішеними на вишнях, косами, липкими від польської крові, зґвалтованими і розтерзаними молодими паннами та згарищами шляхетських маєтків, на яких нещадно мародерила місцева голота. У громадському транспорті перед її очима регулярно виникали кущі калини з неодмінним співучим соловейком на найтоншій гілочці, і в щебетанні того соловейка лилася рікою справжня любов до рідної української землі. Виділися їй бідування Стефаниківського Покуття, тяжка панщина, змальована великим Кобзарем, постійні національно-визвольні змагання та невтомна у вірі своїй битва трудящих за гідне життя і повний соцпакет. У магазинних чергах їй, натомість, з’являлися найсвітліші картини. Невідомо чому, але у тлумах роздратованих дефіцитом людей Ользі Микитівні ввижалися повоєнний соцреалізм, відбудова держави, зведення світлого комуністичного майбутнього, помножені на детальні звіти «Правди», що миготіли перед очима та доносили чітку інформацію про здобутки сільськогосподарського сектору і того ж таки сільськогосподарського машинобудування, чим приводили її до справжнісінького, чистого, як сльоза роси, екстазу.

Після таких відвідин продуктового магазину вона була лагідною та веселою. У всіх інших випадках Ольга Микитівна знаходилася у своєму звичному стані, тероризуючи літературою зашуганих школярів із таким натхненням, що йому позаздрив би й сам Коцюбинський.

Півстоліття викладання української літератури в середній школі вплинули на неї дуже сильно: абсолютно кожну, дослівно кожну людину, яку вона бачила перед собою, Ольга Микитівна розглядала крізь призму образів, викристалізуваних радянською критичною школою. Оперуючи цими непорушними канонами, вона і сама почувалася непорушною та канонічною, від чого страждали усі методисти, а особливо – завучі та директор 47-ї школи.

Пані Рояльчук із твердістю бойового генерала блокувала всі методичні розробки, покликані осучаснити шкільну програму української літератури. Усі доводи, спроби переконати чи намагання погрожувати неодмінно розбивалися на друзки перед її позицією: «Чіпуха балакана».

Григір Теодорович, директор, її учень із найперших випусків, Ользі Миколаївні не наважувався перечити з двох причин. По-перше, він просто не уявляв, як на мізерну зарплатню і мізковиносну працю заманити когось молодшого та більш схильного до компромісів. По-друге, Ольги Микитівни він до усирачки боявся ще зі шкільної лави і з прикрістю для себе зауважував, що навіть після його півстолітнього ювілею це не минулося. І, насамкінець, її співоче «польтавське» «л» у цій мантрі з двох слів його абсолютно деморалізувало. За цією вимовою ховалося справжнє знання сутності української мови, до якого йому, русаку, повзти й не доповзти.

Він терпів, терпіли діти і батьки. Ольга Микитівна Рояльчук невтомно і задоволено занурювала всіх у прозорі джерела української словесності.

Але ось цієї весни прийшла до Григіра, сіла в кабінеті, попросивши кави з дещицею коньяку.

– Серце вам дозволяє, Ольго Микитівно? – здивовано перепитав начальник, таки вмикаючи кавоварку і пригадуючи, чи є в нього в сейфі гарний коньяк.

– Утома мені дозволяє, соколику, – скрушно відповіла Рояльчук і замовкла.

І потім, при каві з печивом, Ольга Микитівна розповіла своєму колишньому учневі, що дуже змучилася, та заявила, що по закінченні навчального року хоче вийти на пенсію. Своє, мовляв, одробила, хай інші тепер сіють вічне та світле. Серце директора щасливо затьохкало, тілом розлився солодкий мед.

Після останнього дзвоника педагогічний колектив викотив Ользі Микитівні таку поляну, якої ця школа за всі роки свого існування ще не бачила. На столі були гори їжі, і за кілька годин учителі почали видзвонювати батьків випускників, аби ті прийшли теж і допомогли все з’їсти. Гарячих напоїв було стільки, що надвечір впилися навіть трудовик із інформатиком – двоє знаних на районі поціновувачів алкоголю. Упившись, вони раптом надумали підняти Ольгу Микитівну на руки і погойдати під своє хрипке і розкотисте «гіп-гіп-ура». Заслужену вчительку врятувало від цього атракціону лише те, що чоловіки поглядом зачепилися за вчительок біології та математики, які плакали, обійнявшись, а молода, щойно з університету, англічанка, безсоромно і п’яно розщепивши на блузці три верхні ґудзички, лізла до них цілуватися. Щоправда – неясно, до кого саме. Трудовик досвідченим поглядом глянув на це все і прожогом кинувся до себе в клас трудового навчання, де під токарським верстатом в нього був заниканий старий чеський магнітофон і добірка касет, серед яких кілька із медляками. За хвилину він, однак, повернувся з касетою «Prodigy» і розгублено пояснював щось інформатику, використовуючи в якості основного аргументу сакраментальну фразу «Smack My Bitch Up».

Але раптом з вулиці почулися один за одним три вибухи та жалісний дзвін розбитого скла. Усі висипали на вулицю і побачили там директора. Вгашений Теодорич сидів у своєму дорогому офіційному костюмі просто на асфальті та реготав, показуючи пальцем у високе вечірнє небо. Там повільно осідали пелюстки двох феєрверків.

– Бля, спор… – заходився сміхом директор, – у спортзал ракєта залетіла! Третя ракєта! Ви би бачили! Оце сюрприз Іваничу!

Теодорич, здоланий сміхом, завалився навзнак на прогрітий потрісканий асфальт. Ольга Микитівна зворушено та щасливо витирала вологі очі вишитою хустинкою. Англічанка у темряві добралася все ж до чиїхось слухняних вуст, здається, математички. Іванич – бомжуватий шкільний сторож, що мешкав у каптьорці при спортивному залі, з того вечора зробився заїкою.

Прощання Ольги Микитівни Рояльчук зі школою відгриміло на п’ять із плюсом.

* * *

Вона задрімала, зморена спекотним днем. Книжкові образи не полишали її сновидінь і досі, хоча сюжети суттєво змістили свої акценти. У них були швачки та хлібороби, козаки та мавки, але тепер вони досягли нарешті спокою і щастя. Вони сиділи у шезлонгах під пальмами, перебираючи ногами білий пісок острова Кабо-Верде, пили коктейлі з високих склянок, і сонце, завалюючись кудись за океан, посилало свої уже не палючі промені танцювати на їхніх зморених і щасливих обличчях. Звідки взялася в її підсвідомості саме така картинка і чому Ольга Микитівна була настільки впевнена, що це саме Кабо-Верде, вона не могла пояснити. Просто знала це, та й усе.

Зараз вона бачила подібний сон. Пошрамований козарлюга цмулив щось кольорове зі склянки, сидячи за скількись там метрів від океану. Вдивлявся у прозору воду, слухав шелест пальмового листя, торкався своїх загоєних ран. Його крива, здобута у походах на Туреччину східна шабля стирчала у піску, і її тінь повільно рухалася, видовжуючись.

Раптом почувся різкий надтріснутий металевий звук. Козак потягнувся рукою під шезлонг і дістав звідти старий будильник. Натиснув якусь кнопку – і дзеленчання обірвалося. Але щойно він жбурнув будильник подалі від себе, той задзвонив знову.

Пані Рояльчук відкрила очі. Різке, надокучливе металеве бринькотіння не зникало. Вона роззирнулася довкола, але жодного будильника не побачила. Потерла