Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

Генерал гостро подивився на нього.

– Я розумію, що щось пропустив, у тебе є якісь ідеї?

– Менше про ідею. – Шенк посміхнувся. — Перш за все, у мене є чарівники.

РОЗДІЛ VI

Еркісія, згідно зі своєю совістю, в махінації Дана не вплутувався. Розбійник з'являвся і зникав в їхній кімнаті без жодного попередження. Іноді він приносив мало істотні новини, іноді взагалі нічого не говорив. Іноді приносив гроші, іноді вимагав аванси від ренегата за свої витівки. Еркісія намагався ними не цікавитися. Його трохи дратувала власна бездіяльність, але цього разу це була пасивність, яку він обрав свідомо, і тому вона була набагато стерпною. Він вирішив довіритися своєму супутнику і терпляче чекав, поки його таємничі дії принесуть якийсь результат.

Поки що він присвятив себе спостереженню за імператорським палацом, знайомству з містом, а час від часу, щоб не розлінитися зовсім, наймався виконувати якусь чесну фізичну роботу, як-от розвантажувати вино чи потрошити рибу. Це усунуло потенційні підозри з боку імперської розвідувальної служби та, понад усе, дозволило йому отримати певне уявлення про сфери життя, до яких він раніше не мав доступу. Відкриття того, що він не був вільний від аристократичних упереджень, глибоко вразило його. Йому не подобалися випадкові роботи, насправді вони викликали в нього огиду, але він зустрічав багато людей, які їх виконували: іноді добрих і скромних, іноді підлих і дурних, але понад усе, звичайних. Йому навіть вдалося якось потоваришувати з одним рибалкою, який своїм човном утримував сім'ю з шести осіб. Він кілька разів плавав з ним по Дунаю в пошуках ляща, щуки та сигів. Він вважав усе це формою апатії. Він часто ходив до церкви і довго молився, роздумуючи про свої гріхи. Так минуло більше двох тижнів, коли одного вечора Дан нарешті повернувся, виглядаючи огидно задоволеним собою.

– Я ж казав, що буде вигідно завести зв’язки в злочинному світі, — оголосив він з посмішкою. – Я знаю, як дістати твого Карафу.

– А саме? – іспанець вирішив залишатися скептично налаштованим.

– Ну, уявіть собі, наш друг — частий клієнт борделю на вулиці Фарб’ярській.

– Карло Карафа? – з огидою спитала Еркісія. – Папський нунцій, римський посол до імператора? Клієнт борделю? Ти п'яний?

– А ти що, думаєш, що нунції не трахаються?

– Він священик, він зобов’язаний дотримуватися целібату!

– Мабуть, ти і маєш рацію, – чемно відповів Дан, – що не змінює того факту, що він приїжджає до Фарб'ярської щонайменше раз на тиждень, щоб трахатися з повіями. Він також платить за це чималі гроші.

Еркісія замовк, перемелюючи огиду та обурення, що застрягли в роті. Чого він очікував? Адже всі знали, як жила церковна еліта в Римі. Не було жодної причини, чому Карафа має бути винятком.

– Гаразд, але що це означає для нас?

– Він невловимий у палаці, так? У церквах також. І скрізь, де буває. Але в борделі ми можемо застати його, так би мовити, зі спущеними штанами. А коли в тебе на руках самі королі, тицяй ними хоч куди.

– Але я просто хочу з ним поговорити. Не вважаю, що бордель — це гарне місце для тихої розмови.

– Друже, я не хочу тебе турбувати, але в нинішній ситуації бордель — єдине місце для розмови.

З цим твердженням було важко сперечатися, особливо враховуючи те, що Еркісія й так починав втрачати терпіння.

– Добре, то коли ми туди йдемо?

– Ми не йдемо. Це елітний заклад, не для простого люду. Нас не впустять.

– Ну а як же… – іспанець почав дратуватися.

Георгіус не дав йому закінчити.

– Ну, не треба бурмоситися! Я знайшов людину, яка, можливо, була б готова до співпраці. Проблема в тому, що його треба дещо уробити. Перш ніж я когось найму, я подумав запитати, чи не хотів би ти деякий час зайнятися цим самостійно. Чим менше людей знають, кого ми насправді шукаємо, тим краще.

– І він просто так тобі підвернувся?

– Я отримав наколку.

– Від кого?

– Від одного такого...

Оскільки Дан хотів притиснути вищезгаданого типа ще того ж дня, вони швидко зібралися до міста. Іспанець був у Відні достатньо довго, щоб приблизно знати, куди вони прямують, але Георгіус рухався вузькими вуличками як бувалець.

– Цього типа, – сказав він дорогою, – звати Маттео Лібічі, і він щось на кшталт викидайла та адміністратора в борделі. Його проблема в тому, що він вів справи з людьми, з якими не мав би мати справу, і зараз тоне в боргах, до того ж у небезпечних боргах. Тож у мене на нього є пара гачків. На жаль, власник борделю — якийсь впливовий аристократ, нібито князь, і тому наш тип може дещо опиратися спробам переконання, окрім добра пиздюлина, принаймні, доки він буде відчувати, що у нього є підтримка. Коли ти вже переговориш з цим Карафою, ми тут будемо залишатися?

– Не знаю. Але не думаю. Або він знатиме, що мені потрібно, або дасть мені ще кілька зачіпок, і ми рухатимемося далі.

– Це добре, бо чесно кажучи, я думаю, що мені доведеться швидко звідси відлітати.

– Тобі не шкода?

– Чого?

– Ну, ти тут уже місяць, контактів собі наробив...

– Приятелю, – Дан щиро засміявся, – це вже п’яте чи шосте місто в моєму житті, де я завів знайомства. Винахідлива людина дасть собі раду будь-де.

– Добре сказано, — пробурмотів у відповідь іспанець.

Лінивий день котився вулицями Відня. Містяни, слуги, солдати та дрібна знать завершили свої щоденні справи та неквапливо прогулювалися бруківкою, прямуючи до своїх домівок, таверн та заїжджих дворів, щоб на хвилинку відпочити. Тут, у серці імперії, війна не кидала тіні на мешканців і вони жили мирно та безтурботно. Звісно, ​​у Відні панувала і бідність, цілі райони жебраків, прокажених та хворих, які не знали, чи принесе їм наступний день хоча б шматок хліба, але порівняно з зруйнованими, неодноразово обложеними та безлюдними містами Німеччини, столиця ерцгерцогства Австрії була оазою миру та процвітання.

Дан привів їх у досить похмурий район – один із прибережних, де жили переважно слуги, наймані робітники та плотогони – люди, яких не особливо шанували в суспільстві. Будинки були обшарпані та жахливо переповнені, дороги посміхалися нерівною бруківкою, а стічними канавами спливали нечистоти. Також там було