Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

не цілував на ніч, не сидів наді мною ночами, доки я хворіла (правда, траплялося це рідко: видно, природа вирішила винагородити мене міцним здоров’ям), не називав ніжними, пестливими словами. Я була одягнена, сита, жила в теплі, але не в спокої і не в любові. Багато це чи мало? Хтозна… Хтось, може, і того не мав.

— Вона скоро має народити! — раптом випалила я.

— То добре. Діти — дар небес, — відповів Роман, ніби знав, про кого я.

— Дар? — вишкірилась я. — Тільки не від того покидька! Я вже ненавиджу те мале! Світланки вона хотіла позбутися, а цього чекає, ніби Мадонна! Лицемірка!

— Ти помиляєшся, дитя. Якщо народжується людина, значить, те угодне Богу. Ми не розпоряджаємося ні народженням нашим, ні часом відходу.

— Ех, та що з тобою говорити! Блаженний якийсь! Я думала, ти бандит і зможеш мені допомогти, а ти…

— Я тобі вже допоміг: не зробив, як тобі бажалося, — промовив Роман. — Прийде час — ти зрозумієш.

— Доки прийде той час, мама народить Пабло дитину, і нам зі Світланкою тут зовсім не буде місця. Ти що, не розумієш?

— Молися…

— От задовбав! Який сенс із молитов? Та й не вмію… — зніяковіла я.

— Я навчу. Їдьмо до храму. Тобі стане краще, побачиш. У тебе немає миру в душі, дитя. Ти не вмієш терпіти й змирятися. То складна наука, знаю. Та, навчившись цього, ти пізнаєш радість.

— Що?! — Я від обурення мало не похлинулася власною слиною. — Змиритися?! З тим, що землю топчуть такі покидьки, як Пабло? Ніколи! Він же трутень! Яка з нього користь?

— Не про користь мова, дитя…

— Чого ти торочиш «дитя, дитя»?! — закричала я. Ніколи б не зізналася, як мене гріє це слово. Чому — і сама не знаю.

— Не про користь мова, дитя, — спокійно повторив Роман. — Кожна людина з’являється на землі, аби пройти власний шлях. Навчитися любові, добра, вирости над собою…

— Добре ж вони вчаться — і Пабло, і мама.

— Як уміють. Ти теж маєш учитися.

— Якби ж то мені давали таку можливість, — зі­тхнула я.

— А ти всупереч люби. Легко любити тих, хто любить нас. Ти спробуй полюбити ворога.

— І що?

— Попросити для нього в Бога здоров’я, благополуччя, спасіння душі…

— Що?! — аж скрикнула я. — Здоров’я йому? Скільки він нам усім нервів попсував, а йому — спасіння і любові?! Та ти що?!

— Люби ворога свого — сказано в Писанії.

— Слухай, — я раптом заспокоїлася так само швидко, як і спалахнула, — що в тебе за розмови такі: Писаніє, Бог?.. Ти що, в монастир зібрався? — засміялась я.

— Так, — спокійно сказав Роман, — через два місяці мене приймуть на послух. Витримаю — то стану ченцем.

— Здуріти можна! — ахнула я. Тепер, звісно, ніхто за Бога до в’язниці не саджав, та все одно це було якось… незвично й дико.

— А як же баба Надя? Її на кого? Стара вже зовсім.

— Молитимусь. І Бог її не залишить. У кожного своя дорога.

— Ага, — буркнула я і розвернулась, аби піти.

— Дитя, — Роман схопив мене за руку, — подумай про поїздку до храму. Тобі це потрібно.

— Подумаю, — хитнула я головою на знак згоди й раптом, сама від себе того не очікуючи, випалила: — Можна я сьогодні увечері до тебе прийду?.. Просто посидіти.

— Приходь, — анітрохи не здивувався Роман.

Коли в домі всі поснули, я пішла до Романа. Ми, як малі діти, сиділи на лавці й дивилися на зоряне небо. Роман уже вкотре переказував мені казку, яку я почула від нього в першу нашу зустріч. Я впевнилася: таки в голові в нього щось, скажімо так, змістилося. Він не став несповна розуму в класичному розумінні, але дивакуватим — точно. Можливо, Роман навчився бачити те, що для більшості людей було недоступним.

Я біля нього просто відігрівалася, тулячись, мов цуценя, до великого й сильного тіла. Роман розповідав мені про Бога, якого він полюбив усім серцем і якому збирався присвятити життя. Я слухала, мовчала, і мені було дуже добре.

Роман умовив мене відвідати храм. Своєї церкви в нас у селі не було, тож ми поїхали до райцентру. До того я ні разу не бувала в Божому храмі. Хоча, здається, колись покійна баба, таткова мати, брала мене із собою до церкви. Та я тоді була мала й майже нічого не запам’ятала.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці був просто велетенським і старовинним — XIX століття. Я з острахом подивилася на великі куті вхідні двері й зупинилася.

— Ходімо, дитя, — простягнув Роман мені долоню, — це дім Божий, нема чого боятися.

Я ледве примусила себе переступити поріг церкви. Складалося враження, ніби щось не пускає мене.

«Приперлася, наче дурепа, — пронеслося в голові, — нащо тільки його послухала?»

У храмі співав хор, бо саме тривала служба. Я мимоволі заслухалася високим і дзвінким голосом, який виводив «Радуйся, Пресвятая Діво…». Голос цей, чистий, мов кришталь, здавалося, злітав