Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

Що ж, нема чого приховувати, що цей високий, масивний брюнет, який викликав паніку в кримінальному та злочинному світі свого району та цілого повіту, а також у чиновниках і писарях прокуратури, бував побитим. Регулярно, принаймні, раз на два тижні.

Однак цього разу дружина зайшла занадто далеко…

– Не по обличчю, не по обличчю, – кричав він під ранок, повернувшись з нічної гулянки з друзями по палестрі. Ірина Олександрівна люто била його по голові, тулубу і нижче, пискляво і задоволено цідячи крізь зуби (щоб сусіди не почули):

— Ось, сволота, тобі п'янка! Ось тобі, покидьок, гулящі дівки! Ось воно! Оце тобі за путифари та мідінетки! А також за курсанток та лореток[13]! Ось тобі!

Вибійка для килимів у її руці вилася як блискавка – чи як меч у караючій руці Ніке – і варшавська сирена - Ірена (з поваги нікому не дозволялося називати дружину його таємного радника "сиренкою-Іренкою") била, куди попало.

Так трапилося, що кавалер заробив ще і ляпаса. Тому сьогодні вранці під оком з'явилася велика, кривава, вже синя, печатка. Під час косметичних і реставраційних процедур фон Брюгге засипав себе пудрою по всьому тілу – і на вухах, і на нічній сорочці, і на колінах майоріючого халата, і навіть на кальсонах. У цьому була винна і його дружина, яка раніше злісно заважала йому похмелитися, бо сховала ключ від буфету. Руки тремтіли, і він не міг змусити той чортів неслухняний пензель втрапити куди було треба… Прокурор дивився на свою половину з розгубленістю та роздратуванням.

Нарешті жриця домашнього вогнища змилосердилася над ним і допомогла ретушувати сліди нічної події. Не минуло й п'яти хвилин, як, ввічливо й вибачливо поцілувавши руку дружини, яка вже вгамувала вибух сміху, фон Брюгге проковтнув довгоочікувану протиотруту й відчув, що повертається до життя. Хоча дупа – після вибійки – ще поболювала.

Складна мистецька праця дружини майже повністю замаскувала синяк під оком пана Тимофія. Снідати вони пішли разом, рука об руку. Коли пан Ван Хоутен боровся з викрадачем велосипеда, прокурорська сім'я – він та вона - разом їли рогалики від Менцля, запиваючи їх кавою від Хінца з вершками від менш снобістської, але висококваліфікованої корови польської породи на ім’я Мучка. Корівка, що стояла в хліві в приватному маєтку під Варшавою, була, звісно, ​​власністю родини фон Брюгге – бо, як казала дружина пана Тимофія, він мав "бухгалтерську" голову, а це означало, що після років наполегливої ​​праці в лабіринтах варшавських судів він став власником кількох кам'яничок, одного ресторанчику, чотирнадцяти складів при залізниці і якоїсь святині розкоші, власність на яку він признавав неохоче. Максимум, напідпитку, та й то найближчим друзям, надаючи їм "хазяйську" знижку на послуги місцевих "швачок".

Після сніданку, тепліше одягнувшись, прокурор попрощався з "шиєю родини"[14] (вона швидко майстерним помахом пензля поправила його ліпнину свіжою порцією пудри) і поїхав фіакром до готелю на зустріч з московським гостем. Не встиг він сісти до дринди, як його дістав "царський кур’єр", як варшав’яни жартома називали чергових гінців, що перевозили термінову й важливу службову пошту. Прокурор підтвердив отримання посилки від колезького асесора, сидячи в кареті, зламав печатку і швидко прочитав листа.

Всупереч видимості – читай: кам’яницям чи складам, якими він володів – пан Тимофій був і справді чесною людиною і, мабуть, єдиний у всьому своєму міністерстві не тільки не брав хабарів, але навіть не дозволяв брати їх своїм підлеглим. Він просто вмів вкладати кошти, знав, що відбувається і яка корова дає найкраще молоко, вміло вкладав кожну копійку і терпляче чекав. Як дуже розважлива людина, він чудово усвідомлював, що панська ласка — річ непостійна, тому намагався стати фінансово незалежним. Звідси його мужність, непідкупність, рішучий характер і повна відсутність сервілізму, лакейства та холопства. Він не підлизувався до тих, хто був над ним, не терпів підлабузників у своїх "конторах" і маєтках – там винищив їх остаточно. Він швидко став довіреною людиною вищої влади Королівства, яка потребувала допомоги об’єктивного, непідкупного чиновника на такій високій посаді. Але за свою хорошу репутацію він заплатив високу ціну – більшість колег по професії його ненавиділи, і всі йому заздрили. Заздрість — найпоширеніша епідемічна хвороба серед невдах, кар'єристів, трутнів і злодіїв.

У пана таємного радника була лише одна слабкість — він дуже захоплювався жіночими чарами, і хоча дружині майже ніколи не зраджував, крутив головою за кожною спідницею. Проте його цікавили лише жінки з формами статуй, а всі ці худі, пласкі "англійки" та гнучкі, спритні "француженки" йому зовсім не подобалися. Він був видатним знавцем жіночої моди, знав не тільки останні "тенденції", "напрямки" і найбільш видатних кравців Парижа, Відня, Лондона і Петербурга, але й умів про це говорити, що робило його бажаним співрозмовником у кожному салоні, а варшавські дами вважали його найчарівнішим чоловіком цього "мегаполісу". Ревнива дружина, побачивши його в оточенні красунь, красномовно розмовляючим з найкрасивішими жінками, подумки гострила вістря парасольки й чекала його повернення додому, щоб "надати урок моралі" своєму ловеласові в роках.

Дринда довезла пана фон Брюгге передчасно, тож він сів на диван у вестибюлі, взяв із полиці першу газету й почав її читати. Спершу він переглянув "Варшавський Кур'єр", який одразу на першій сторінці містив найважливішу для мешканців міста інформацію: "День Вілії":

– Варшавська пошта завтра працюватиме цілий день.

– Трамваї припинять курсувати сьогодні, з сьомої години вечору,. Завтра цілий день вони не працюватимуть, а на другий день свята зранку знову поновлять рух.

– Просимо зазначити, що сьогодні в нашому місті перукарні працюватимуть до сьомої години вечора, завтра весь день закрито, а другого дня свята вони відкриті до полудня"[15].

Він позіхнув від нудьги, бо ці "новини" повторювалася щороку в одну й ту ж святкову пору. Відклав "Кур’єр", глянув на годинник – у нього було ще десять хвилин, тож дістав іншу газету – цього разу жереб випав на "Край", який повідомляв: "Наразі на порядку денному ми маємо питання вертепів. Поліція заборонила носити вертепи по місту на тій підставі, що така практика є формою жебракування та дає зручну можливість для крадіжок. Напевно, ніхто не стане заперечувати, що ці міркування є слушними і мають певне значення, але вони не є