Читати книгу - "Чотири після півночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кевін закивав.
— Я сказав їй, що кину ту роботу за шість, ну, щонайбільше за вісім місяців. Тож я пішов туди і мене таки найняли, та зовсім не в сортувальний цех. Я отримав роботу в прокатному цеху, пускати сировину в машину, що була схожа на чавилку величезного прасувального котка. Робота була небезпечна; не доведи Господи послизнутися чи відвернутися — а втриматися від того було важко, тому що робота була в біса одноманітна, — тоді можеш утратити руку чи ще щось або й узагалі попрощатися з білим світом. Якось я бачив, як чоловік позбувся руки, яка потрапила під обертальний вал, і більше такого бачити не хотів. Виглядало це так, наче шашка динаміту вибухнула в гумовій рукавиці, начиненій м’ясом.
— От же ж бляха, — мовив Кевін. Він рідко вживав це слово в присутності батька, але той наче й не помітив.
— Хай там як, а я отримував два долари вісімдесят центів на годину, і після двох місяців ця сума зросла до трьох доларів десяти центів, — пояснив старший Делеван. — То було пекло. Я працював над дорожнім проектом увесь день — добре, що була рання весна, а отже, не спекотно, — а потім одразу мчав на завод, женучи свій «шеві», щоб не спізнитися. Я стягував із себе хакі й відразу ж застрибував у блакитні джинси, надягав футболку і працював у цеху з третьої до одинадцятої. Діставався додому близько півночі, і найгірше було тоді, коли твоя мати мене дожидалася — це було двічі-тричі на тиждень — і мені доводилося вдавати із себе радісного й безжурного, хоч насправді я ледве ходив, настільки був стомлений. Та якби вона це побачила…
— То змусила б тебе покинути цю додаткову роботу.
— Так. Змусила б. Тому я вдавав веселого й бадьорого, розказуючи їй кумедні історії про сортувальний цех, де я фактично не працював. І часом гадав, що ж трапиться, якщо їй раптом закортить якось уночі підвезти мені гарячу вечерю чи провідати? Я старався на славу, та вона й далі казала мені, що я дурник, що даю себе заганяти за такий дріб’язок — і мій зарібок і справді видавався якоюсь мізерною фігнею, потому як своє дзьобнув спершу уряд, а потім іще й Батя. Скидалося саме на те, що чолов’яга міг заробити в сортувальному цеху на мінімальній зарплатні. Вони платили щосереди після обіду, і я завжди знімав готівку до того, як дівчатка з офісу розходилися по домівках.
Твоя мати жодного разу не бачила того чека. Першого ж тижня я виплатив Баті п’ятдесят доларів — з яких сорок становив відсоток, і десять покривали ті чотири сотні, з яких несплаченими зоставалися триста дев’яносто. Я ходив як зазомбований. На дорожній роботі я сидів у машині під час ланчу, з’їдав свій сандвіч і спав, допоки виконроб не калатав своїм клятим дзвоником. Я того дзвоника ненавидів.
Наступного тижня я сплатив п’ятдесят доларів — тридцять дев’ять становив відсоток, одинадцять пішло на сплату боргу — він скоротився до трьох сотень сімдесяти дев’яти доларів. Я почувався як пташка, що клювала гору, видзьобуючи по камінчику.
Третього тижня я ледь сам не опинився між валками, і це настільки мене перелякало, що на якусь коротку мить я прозрів — принаймні промайнула така думка, тож, гадаю, то було приховане благословення. Я мусив покинути палити. Не міг утямити, як раніше цього не докумекав. Тоді пачка курива коштувала сорок центів.
Я скурював дві пачки на день. То було п’ять доларів шістдесят центів на тиждень!
Ми мали перекур кожні дві години, і, глянувши на свою пачку «Тарейтон», я побачив, що в мене лишилося ще десять, а може, двадцять цигарок. Я протягнув на них півтора тижня, не купивши відтоді жодної пачки.
Місяць пережив, не знаючи, витримаю чи ні. Були дні, коли будильник загравав о шостій і я відчував, що не зможу і що варто про все розповісти Мері й вислухати, що вона мені скаже. Та коли вже почався другий місяць, я знав, що, найпевніше, впораюся. Я й досі гадаю, що додаткові п’ять шістдесят щотижня — на додачу до всіх пляшок з-під пива та соди, які стояли на узбіччі дороги і які можна було здати — дали мені змогу поступово виплатити борг. Я скоротив його до трьох сотень, і тепер щотижня міг зменшувати суму позики на двадцять п’ять, двадцять шість доларів, а згодом і навіть більше.
Тоді, у квітні, ми завершили дорожній проект і отримали тиждень оплачуваної відпустки. Я сказав Мері, що вже майже готовий покинути роботу на заводі, і вона подякувала Господу за це. Той тиждень відпустки зі своєї офіційної роботи я провів на заводі, гаруючи щосили, щоб отримувати півтори ставки. Зі мною ніколи не траплялися нещасні випадки. Проте я був свідком, як вони приключалися з обачнішими за мене новачками, але не зі мною. Чого, я й сам не знаю. Наприкінці тижня я віддав Баті Мерріллу сто доларів і завчасно написав заяву про звільнення із заводу. Останній робочий тиждень дав змогу достатньо закрутити гайки, щоб можна було настругати решту з моєї постійної зарплатні, не привертаючи увагу твоєї матері.
Він глибоко зітхнув.
— Тепер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири після півночі», після закриття браузера.