Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

що тут творив Кеб Келловей[556]. Але я повівся на інше: мені просто подобалася ця околиця, дарма що люди з кінця сімдесятих і намагалися звідси втекти. Я думаю, їх гнало те, що ця частина Вашингтон-Гайтсу[557] — даруйте, історичний Гарлем — почала швидко перетворюватися на відстійник (хоча у вісімдесяті тут і було певне пожвавлення).

Я хочу сказати, що зараз, у такий час, на цій вулиці пожвавлення зазвичай нема. Тоді що то за четвірка чорних хлопців, які наче зійшли з реперського відео й розсілися на моєму ґанку?

Повернути назад я не міг: вони вже мене побачили. Якщо розігрувати з себе переляканого білого хлопця, вони вже за мить мене гукнуть або, якщо відчують мій страх, кинуться за мною. А щоб мене... Один з них, із «дредами», схожими на свинячі хвостики, підводиться й оглядає мене. Я лише за двадцять футів від свого будинку, а ці четверо — на його сходах. Ось двоє з них голосно засміялися. Я роблю один малесенький крок назад, відчуваючи себе при цьому повним ідіотом. Це ж просто чорні хлопці, що сидять на моїх сходах. Сходи можуть бути чиїми завгодно, а вони можуть бути твоїми сусідами, а те, що ти нікого зі своїх сусідів не знаєш, — твоя провина. Я поплескую по сідницях — так, ніби потягнувся за гаманцем, а його там не виявилося, — і намагаюся вдати щось у стилі от-дідько-забув-гаман, але Свинячий Хвостик і далі дивиться на мене, навіть не дивиться — витріщається. А може, я сам себе накручую. Не стовбичити ж отак на місці. Можливо, мені вдасться пройти повз і завернути за ріг, у каварню. Перечекати трохи, поки вони звалять... Але вони, схоже, нікуди не збираються йти. От дідько. Не стояти ж тут вічно. Якщо вже на те пішло, ми в Нью-Йорку, і після справи Берні Ґетца[558] чорні хлопці мають гарненько подумати, перш ніж нападати на білих хлопців, які здаються беззахисними, — хіба не чули? Хоча від тієї історії минуло вже чимало часу...

Коли я підходжу до сходів, помічаю, що мої двері широко розчинені. Свинячий Хвостик відступає вбік і жестом пропонує ввійти, ніби це його будинок, а не мій. Я пригальмовую — в надії, що зараз під’їде поліційна машина, яка кружляє тут за вільним графіком. Свинячий Хвостик знову запрошує мене ввійти в будинок, цього разу картинно згинаючись, як Дживз[559], — і я роблю крок усередину. Інші витріщаються на мене. Один ховає обличчя під сірим каптуром, у другого на голові щось схоже на панчоху, а у третього зачіска з кісок, як у ямайців до переходу на афро. Штани висять так низько, що матня десь на рівні колін, а на ногах у всіх бежеві «тімберленди»[560]. Якщо вони мене «трамбують», то в кожному разі не надто демонстративно. Але я не хочу, щоб Свинячий Хвостик утретє запрошував мене у власний дім, — і тому піднімаюся. Іду, не чуючи під собою ніг. Господи Ісусе... На тому тижні мій приятель, який постачав свого часу кокс хлопцям із «Флітвуд Меку»[561], сказав мені, що пішов з бізнесу, бо все підім’яли під себе бісові Ямайці, яким по шарабану, скількох і як вони вб’ють. «Братане, коли я кажу — роби», — чую десь збоку чийсь голос із ямайським акцентом. Тут був би доречним анекдот про те, як ямайські матусі вчать своїх діток дотримуватися гігієни, але зараз мій жарт ніхто не зрозуміє.

Я йду коридором, наче в чужому домі; підлога скрипить і зраджує мою появу Проходячи повз власні сходи на другий поверх, чую незнайомі голоси. Хтось (або декілька осіб) порядкує на моїй кухні. Високий чорний у майці та комбінезоні, в якого сповзла одна лямка, готує жовтий сік у моєму блендері. Ось бачу ще одного, що з’явився в полі зору як за сигналом тривоги...

Сівши на стільчик біля раковини, він починає розмову зі мною. Теж чорношкірий, кругловидий, з акуратною стрижкою, але вищий за отого, в майці. На ньому темно-синій шовковий костюм, з нагрудної кишені якого зів’ялою квіткою стирчить біла хусточка. Я цього хлопця не знаю. Та й інших не знаю. Не впевнений, чи коли-небудь бачив такі начищені туфлі, як на отому, що в костюмі. Вони, до того ж темно-червоного кольору, а місцями майже чорні. Помітивши, що я не зводжу з них завороженого погляду, він пояснює:

— «Джорджо Брутіні».

Я хочу запитати, чи це не другосортна версія «Джорджо Армані», але вчасно згадую, що іронія — не завжди вдалий хід у спілкуванні з ямайцем.

— Bay, — кажу я.

— Отже, цей чоловік, що перед тобою, — Рен-Доґ. Він вважає, я найняв його за те, що він добре володіє зброєю. Але насправді я його тримаю тому, що, бачить Джа, ніхто краще за нього не вміє готувати сік.

— Слухай, босе, мені вже час у кулінарну школу.

— Тільки ходити краще на вечірні заняття, ха-ха.

Шовковий Костюм піднімає палець — щоб я мовчав, хоча я нічого й не збирався казати, — потім підіймає склянку й спустошує її п’ятьма гучними ковтками.

— Манго, — каже він.

— А за яким рецептом? — уточнює Майка.

— «Джулі» і... зажди, я знаю... «Іст-Індіан».

— Джа відає, босе, ти в нас, напевно, екстрасенс.

— Або я звичайний сільський хлопець, який розуміється на манго. Налий трохи білому.

— Щось не хочеться пити.

— Хіба я питаю, хочеш ти чи ні? — Усмішка зникає вмить — раз, і нема. Присягаюся, таке вміють тільки Ямайці, всі до одного. Раптово вираз обличчя перетворюється на воскову маску. Брови владно насуплюються, очі дивляться нерухомо й гостро. Дитина десяти років може й перелякатися.

— Мабуть, можна випити.

— Радий чути, юначе. Пригощайся всім тим молоком, йогуртом і фруктами, що знайдеш у своєму холодильнику. Гей, Рен-Доґу, відчини дружбановий холодильник, а то я ще подумаю, що він серійний вбивця, який ховає там труп.

— І справді, босе. Дивно, що щури досі не прогризли дно цього холодильника, — каже Майка.

— Ти знаєш, що в тебе тут молоко із січня?

— Хотів власноруч зробити йогурт.

— Він, певно, комік, босе.

— Ха-ха, схоже на те. Або просто так жартує. Ну добре, дружбане, підійди-но, щоб я тебе гарненько розгледів.

Я підтягую стільчик і сідаю. Складно сказати, як він відреагує на мій прямий погляд в очі: вразить це