Читати книгу - "Чотири після півночі"

— Кого?

— Не зважай. Рано чи пізно ти й так прочитаєш цю п’єсу, якщо освіта ще не зовсім зійшла на пси. Він позичає людям гроші під відсоткові ставки, що вищі, аніж дозволяє закон.

— То чого люди позичають у нього? — спитав Кевін, коли вони крокували до середмістя, йдучи попід деревами, з яких повільно донизу осипалося червоне, пурпурове й золотаве листя.

— Тому що, — кисло промовив містер Делеван, — їм більше нема де.

— Тобто з кредиток жодної користі?

— Щось таке.

— Але ми… ти…

— Так. Зараз справи йдуть добре. Але добре вони не завжди йшли. Коли ми з твоєю матір’ю одружилися, то наші справи були за горами і ланами від «добре».

Він знову замовк на якийсь час, і Кевін не став його зачіпати.

— Тож якось одного року був собі хлопець, який страшенно чванився із «Селтікс»[279], — промовив старший Делеван. Він дивився під ноги, наче боявся наступити на крижину і зламати мамі спину[280]. — Вони мали зійтися в плей-оф із «Філадельфія Севенті-Сіксерс». Вони, тобто Селтікс, за всіма прогнозами мали б перемогти, але того року їхні шанси були не дуже високі. Я передчував, що «Севенті-Сіксерс» утруть їм маку, що то був їхній рік.

Він похапцем зиркнув на сина, ледь не крадучи свій погляд, як той магазинний злодюжка, що потягнув маленький, однак доволі цінний предмет і заховав собі в пальто, і знову втупився поглядом у щілини між бруківкою. Тепер вони крокували вниз по Касл-Гілл, прямуючи до єдиного в місті світлофора на перетині Нижньої Мейн-стрит та Вотермілл-лейн. Батько із сином проминули розв’язку, як тутешні називали місцину, де міст Тін-бридж перетинав струмок Касл. Його конструкція розтинала темно-синє осіннє небо на акуратні геометричні форми.

— Я думаю, саме це передчуття, ця певність, отруює ті нещасні душі, що спускають на вітер власні банківські рахунки, домівки, авто, навіть той одяг, у якому приходять у казино та підпільні покер-салони. Це передчуття, наче ти отримав телеграму від Господа. У мене таке було лише раз, і я вдячний за це Богові.

У ті дні я за компанію з кимось міг зробити якусь несерйозну ставку на футбольний матч чи Світову серію. Щонайбільше, гадаю, доларів п’ять, а зазвичай і ще менше, щось суто символічне, четвертак чи може пачку цигарок.

Цього разу вже Кевін скрадливо зиркнув на батька, тільки от містер Делеван той позирк упіймав.

— Так, у ті дні я ще й курив. Тепер я ані цигарок не палю, ані ставок не роблю. Після останнього разу. Той останній мене зцілив.

Тоді ми з твоєю матір’ю вже зо два роки були одружені. Тебе ще не було. Я працював помічником землеміра, приносячи додому щотижня близько ста шістнадцяти доларів заробітку. Принаймні десь стільки виходило.

Хлопчина, що так чванився із «Селтікс», був одним з інженерів. Він навіть на роботу вдягав зелену спортивну куртку «Селтікс», таку, де ззаду трилисник. За тиждень до плей-оф він безперестану говорив, що хотів би знайти когось настільки хороброго та дурного, хто наважився б поставити на «Севенті-Сіксерс», оскільки він поставив чотириста доларів і дочекатися не міг дивідендів.

Мій внутрішній голос ставав дедалі гучнішим і гучнішим, і в переддень початку чемпіонату я підійшов до нього під час обідньої перерви. Серце вистрибувало з грудей, я був страшенно наляканий.

— Бо ти не мав чотирьохсот доларів, — промовив Кевін. — Той інший мав, а ти — ні.

У цю мить він щиро дивився на батька, зовсім забувши про камеру, уперше з того часу, як зустрів Батю Меррілла. Захват від того, на що була здатна «Сан-660», розчинився — принаймні тимчасово — у цьому новому, палкішому захопленні: молодим чоловіком був його батько, який утнув щось навдивовижу дурнувате, щось таке, що робили й інші чоловіки, і, може, він колись також щось таке втне, коли стане дорослим і поряд не буде жодного представника племені Розсудливих, щоб уберегти його від якоїсь жахливої спокуси, якогось згубного інстинкту. Здавалося, що його батько якийсь час і собі побув у племені Інстинктових. Повірити в це було важко, але хіба все це не слугувало доказом?

— Отож-бо.

— Але ти поставив проти нього.

— Не одразу, — відказав батько. — Я сказав йому, що переконаний у тому, що саме «Севенті-Сіксерс» здобудуть чемпіонство, але чотириста баксів — то завеликий ризик для хлопця, який є лише помічником землеміра.

— Але ти так і не зізнався, що не маєш таких грошей.

— Боюся, що все зайшло навіть далі, Кевіне. Я натякнув, що маю їх. Я сказав, що не можу дозволити собі програти чотириста доларів, і то було, щонайменше, лукавством. Я сказав йому, що не став би ризикувати такою сумою навіть при зрівноваженій ставці. Як бачиш, я його не обманював, та все ж таки поволі зісковзував до краю брехні. Розумієш?

— Так.

— Не знаю навіть, що б сталося — може, й нічого, — якби в ту мить виконроб дзвоником не закликав нас повертатися до роботи. Але він таки закликав, тож цей інженер розвів руками і мовив: «Я згоден на два-до-одного, хлопче, якщо ти цього хочеш. Мені все одно. Чотириста баксів будуть у моїй кишені». І не встиг я усвідомити, що сталося, а ми вже скріпили це ручканням, півдюжини свідків довкола, і хай уже там що, а мої справи були кепськими. Вертаючись того вечора додому, я думав про твою матір, що вона сказала б, якби дізналася, тож я спинив на узбіччі свого старого «форда», на якому їздив тоді, і виблював крізь прочинені дверцята.

Поліцейське авто виринуло й повільно покотилося по Харрінґтон-стрит. Норіс Ріджвік кермував, а побік нього вмостився Енді Клаттербак. Клат підніс руку, коли їхній «крузер» звертав ліворуч по Мейн-стрит. Джон і Кевін Делевани також махнули йому у відповідь. Осінь лагідно дрімала навколо них, так, наче Джон Делеван ніколи й не сидів із відчиненими дверцятами свого старого «форда», блюючи на закіптюжену дорогу.

Вони перетнули Мейн-стрит.

— Ну… в усякому разі мої грошики не те, щоб дуже й плакали. «Сіксерс» билися аж до останніх секунд сьомої гри[281], а тоді один із тих ірландських паскуд — уже й не пригадаю котрий — перехопив м’яча в Гела Ґріра й попрямував із ним до кошика. І чотириста доларів, яких я не мав, пішли котові під хвіст. Коли наступного дня я виплатив усе тому бісовому інженерові, він сказав, що «трохи захвилювався ближче до кінця». Ото й усе.