Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Я подумки прошу його, щоб він, к бісу, замовк, але все, що я можу, — це займатися крапельницею. Слава Богу, коли я нарешті кидаю погляд на пацієнта, той дивиться на лікаря з обурено піднятими бровами: мовляв, «як, ти нічого не знаєш про Бенджі?». Я точно не хотіла знати цього.

— Бенджі Вейлз, — каже він вголос, — син дона над донами.

Обличчя лікаря особливо не змінилося, а от я була змушена відвести очі. І покинула все як є. Не знаю — наче якесь затьмарення найшло, і я просто пішла геть із приміщення. «Сестро? Сестро!» — гукав мене вражений лікар. Але це звучало, ніби якесь радіо далеко звідти. Я йшла і йшла, поки не опинилася в ліфті. Наступну годину я просиділа в кафетерії на першому поверсі. Сказала їм, що мені раптом закрутилася голова, і була змушена, як мінімум, тричі витерпіти запитання, чи не вагітна я. У відповідь я мало не брякнула: «А може, мені вийняти поцьку — і почепити на лоба?». Натомість сказала, що в мене «розігралася мігрень», і тепер я навіть крапельниці до пуття ставити не можу.

Я маю таку систему. Складається вона всього з трьох слів: БІЛЬШЕ НІЯКОЇ ДРАМИ. Її я засвоїла від чорношкірих американок, яких украй дістали чоловіки і все їхнє лайно. Я не хочу ніякої метушні, конфліктів, розбіжностей чи заплутаності. Не хочу драми, навіть у телевізорі. Після того, як Ямайці перенесли свою «вечірку» в лікарню, до свого списку пігулок я додала «Тайленол», а щоб справно ходити на роботу, підвищила дозу «Ксанаксу». Вейлз — це ж усього лише прізвище. Просто, будь воно прокляте, прізвище. Як Мілісент Сеґрі.

Чекаю «М10-експрес». З того самого моменту в мене над правою скронею пульсує біль. Він не стає ні меншим, ні більшим, просто не минає. Може, це пухлина. Може, мені треба перестати плекати в собі іпохондрика. Чесно кажучи, два дні тому я так розхвилювалася, що мені перехопило подих, — і тут я згадала, що саме від таких нападів тривоги трапляються летальні випадки. Звісно, це тільки додало мені тривоги. Коли минулого разу зі мною стало коїтися щось схоже, я почала співати «Отримав сповна» вголос, аж поки напад не відступив. Прямо на автобусній зупинці в Мангеттені. Разом зі мною пісню підхопила маленька дівчинка. Уявіть картинку: поруч із жінкою, яка з доброго дива співає, чорношкіре маля бігає довкола лавки на тій зупинці; друге дівчатко, зовсім крихітка, сидить на колінах у батька; батько на лавці чекає автобуса. Дівчинка нарізає кола і співає щось, що звучить як «Я знаю, що хлопчики люблять», але навряд чи вона десь могла почути таку пісню. Батько тим часом намагається не порушити баланс: малятко — в одній руці, газета — в другій. Дівчинка збоку буцає його головою в груди, він бурчить і сміється. Вона пхає батькові до рота булочку, він незграбно надкушує. Дівча верещить. Я намагаюся відвести погляд — і не можу, аж поки вони не звертають увагу на мене.

Дівчатка, які люблять своїх татусів, завжди атакують їх збоку. Я постійно спостерігаю це в лікарні. Татусів, які дбайливо вносять своїх хворих маленьких доньок з важким диханням чи укусами комах. Жінок, які привозять своїх хворих батечків на чергову МРТ або останню дозу хіміотерапії. Може, батьки збоку просто більш вузькі. Вчора в невідкладній допомозі дівчинка-підліток, прокричавши десять хвилин поспіль на свого батька, потім підійшла до нього збоку, обхопила руками, зімкнула пальці й пірнула головою йому під пахву — як пташеня. Не те щоб я сумувала за своїм батьком. Не знаю навіть, живий він чи ні. Але наразі відсутність «Ксанаксу» я переживаю гостріше.

Отже, я чекаю автобуса в компанії оцього тата і двох його доньок. Він постійно сміється, щось туркоче їм, угукає та прибалакує «так, дорогенька». Складно сказати, чи він з Ямайки, — район може бути який завгодно, від Ґан-Гіллу до Бостон-роуду. Ці дівчатка не знають, що він дивиться на них типовим поглядом татка, який обожнює своїх дітей. Як сказав мені один чоловік у лікарні: «Ти навіть не здогадуєшся, що можеш любити когось чи щось аж так сильно. І тебе весь час пробиває переляк, коли раптом чуєш, що десь якась дитина потрапила під машину». Коли такий «батьківський синдром» минає, невідомо.

Я давно перестала дивитись новини, тому що ніколи не чую гарних звісток. Про те, що там, на Ямайці, я навіть знати не хочу, але якщо війна перекидається на Бронкс і Мангеттен, це нічого доброго не означає. Ямайці ніколи не кажуть мені нічого такого, що я хотіла б почути, тому я з ними й не спілкуюся. Я ніколи не сумувала за рідною країною, жодного разу. Ностальгію я ненавиджу, ностальгія — не пам’ять, а пам’ять у мене занадто гостра, щоб ностальгувати... Питається: якщо все це правда, то якого біса я взагалі в ямайському Бронксі? Корса, Фентон, Бостон, Ґірван — всі ці місця можна сміливо назвати Кінгстоном 21[543]. На Корсі я — самотня жінка з будинку на розі; особа, яка помре, зітліє та пустить макові паростки, а ніхто так і не похопиться: що там з нею сталося? Відьма з околиці, Страхолюд Редлі[544]. Перед ким я, в біса, вдаю з себе таку? Вони ж то, мабуть, думають, що я якась затята християнка, в якої немає бойфренда. Медсестричка із задертим носом, вічно в білих панчішках і черевиках без підборів, іде й повертається незмінно у своїй уніформі, — тож про її життя нічого й не відомо, тим більше що сама вона не спілкується ні з ким.

Цікаво, хто-небудь бачить, як я виходжу вечорами. Мені подобається думати, що мені по барабану те, що про мене думають, — але виходжу я завжди через чорний хід. Я сподіваюся, що ямайців з вогнепальними пораненнями більше не привозитимуть до лікарні. Я сподіваюся... Ти ж знаєш, Мілісент Сеґрі, нема нічого доброго в тому, що твої думки так тебе тиснуть і пригнічують. Навіть думка про ці самі думки робить біль у скроні гострішим. Досить, чорт забирай, роздумувати. Минулого тижня один білий хлопчина зі студентів, почувши мій акцент, запитав, чи не зустрічала я коли-небудь Співака. І мене як обухом: адже я — одна з тих небагатьох, хто може відповісти на це запитання ствердно! Але навіть ця думка мене збісила. Потім він став наспівувати «Трьох маленьких пташок»[545]... Спершу я