Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Саур попередив Маріла, що під час проведення обряду відбуватимуться дивні речі: пролунає грім, вдарить блискавка, трісне земля або здійметься ураган. А там, де проллється кров обраних, почне спотворюватися простір, і тоді може статися все, що завгодно.

Маріл і сам знав те, про що говорив Саур. На жаль, ці свідчення були написані стародавньою чаклунською мовою, перекласти вдалося далеко не все, але й без того ставало зрозуміло: повернути магію легко і просто не вийде.

В одному Маріл був упевнений: його власні знання і сила зуміють утримати простір, і ніякої біди не станеться.

Бір, здійснюючи свою помсту, не міг припустити, коли саме його заклинання застане Інгу або Маріла, але вроджене чуття і досвід попередніх поколінь дозволили йому вловити найвразливіший момент.

Щойно Маріл завершив приготування до основного дійства, у небі над скелями почали спалахувати безмовні блискавки. 

Від тиші, що запанувала навколо, душу охоплював якийсь незрозумілий панічний жах. 

Ніч була задушливою, але по тілах дівчат бігли цівки крижаного липкого поту.

Адвіан намагався залишатися спокійним, але його теж злегка поряхувало від збудження.

Маріл дивився на небо. До світанку залишалося зовсім небагато. Небо здалося йому таким чорним, яким раніше й не бувало, але мудрець знав: під час обряду кожен бачитиме те, чого немає. 

Він уже попереджав про це, але вирішив сказати ще раз.

– І пам'ятайте: все, що ви бачитимете, – реально, але воно не заподіє вам шкоди, поки ви сильніші за нього. А щоб залишатися сильнішими, ви маєте контролювати і свій страх, і свій гнів. А я  впораюся з усім іншим.

– Так! Так! – пробурмотіла Інга, – не боятися і не злитися… Це ми можемо... 

Та тільки душу її ніяк не полишали  погані якісь передчуття, але  дівчина щосили боролася з ним, не дозволяла заволодіти собою.

– У мене ось… рука  горить і світиться! – сказала Ліка, вперше наважившись показати те,  що з нею відбувається.

І  простягнула Марілу  свою долоню, наповнену гарячим світлом.

Маріл усміхнувся.

– Ти позначена кров'ю єдинорога...

– Звідки ця кров взялася в печері під водоспадом?

–  Зі стародавніх легенд.  Вона чекала свого часу.

– Але як? Чому не висохла за стільки століть?

– Вона і висохла, але ожила, коли ти її торкнулася. 

– Так ось через що Господиня мене обрала! – вигукнула Ліка і запитала: – Але чому я, Маріл? Що в мені такого особливого?

– Цього я не можу тобі сказати. Певно, відповіді прийдуть згодом, або Господиня острова сама пояснить тобі причини.  Бо їй  відомо більше, ніж мені...

– Оце!  Усі якісь обрані, крім мене! –  з нервовим смішком зауважила Олеся.

– Зате ти виходиш заміж за принца, причому за коханого, – заспокоїла її Ліка.

Інга, все ще під владою передчуттів, ткнулася палаючим чолом у плече Адвіана.

– Я люблю тебе... – беззвучно прошепотіла вона, і їй раптом нестерпно захотілося заридати, забитися в істериці. 

Вона відчула страшенну порожнечу всередині, ніби в неї забрали найдорожче.

– Скоро все закінчиться, – тихо сказав Адвіан, торкнувшись губами її волосся.

Рожева блискавка спалахнула над самим деревом, осяявши околиці таким зловісним світлом, що всі одразу змовкли.

Сухе дерево затріпотіло немов під поривом вітру, хоча жоден струмінь повітря не рухався – все було застиглим, безмовним, зловісним.

–  Почнемо! – сказав Маріл.

Для ритуалу потрібна була особлива чаша. Її мудрець власноруч виліпив із глини, змішаної з травами, і обпік на ритуальному вогні.  

А ще потрібен був ніж.  Його Маріл теж сам вирізав з обсидіану і наточив за допомогою заклинань.

Немає потреби проливати кров однієї обраної. Вони сестри, тому можуть розділити ритуал жертвопринесення на трьох. Так сказала Господиня острова.

Маріл простягнув Адвіану ніж, а сам взяв чашу.

Олеся перша має віддати кров, потім –  Ліка, а Інга як найсильніша з сестер, замкне пророцтво.

Усю кров слід зібрати в чашу, перемішати за допомогою магії, закликаючи силу стихій, і тільки потім, коли перший сонячний промінь торкнеться сухої крони, вилити її на живі квіти, під мертве коріння.

Олеся простягнула Адваіану руку, відвернулася, прикусила губи і міцно заплющила очі.

Принц, не вагаючись зробив на внутрішньому згині її ліктя  швидкий, глибокий надріз.  Маріл підставив чашу. Кров хлинула сильним струменем і, заповнивши  чашу на чверть, зупинилася сама. 

Рана закрилася просто на очах.

– А раптом у мене тепер теж золота кров?  – припустила Ліка, намагаючись приховати за удаваною безпечністю моторошне хвилювання.

– Ні, вона звичайна, – сказав Маріл.

– Чому? – Ліка покосилася на надріз.