Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

перемир’я; у справу довелося втрутитися навіть церкві, яка організувала хресні ходи за мир. Насильство припинилося лише тоді, коли перестрілки стали заважати підготовці до похорону Бенджі. Я на похорон не пішов. Офіційно мене тут навіть не повинно бути. Окей, брешу. Звісно, я сходив на той похорон, але мене там, мабуть, прийняли за охоронця абощо. Останнього разу на моїй пам’яті такі пишні похорони були тільки у Співака.

Людей тисяч двадцять, не менше. Серед них, звісно ж, колишній прем’єр-міністр. Чи є сенс нагадувати: сімдесят шостого він очолював опозицію, потім вісімдесятого став прем’єром, а дев’яносто першого знову пішов у опозицію. Попереду — духовий оркестр, майже як у Новому Орлеані: чоловіки всі в білому, дівчата в червоних міні-спідницях і з помпонами. Далі труна, чорна зі срібними ручками, а в ній — винуватець урочистості в чорному оксамитовому костюмі (якщо ти більше не пітнієш, чому б не вирядитися в зимовому стилі?) Відразу за оркестром — скляний катафалк із труною, який везуть білі коні. Далі йде колишній прем’єр-міністр, а поряд з ним — «дама серця» Бенджі, в чорній облиплій сукенці та в золотому ланцюгу, як на реперах. Здоровенні сережки. Глянувши на неї, відразу помічаєш і решту жінок. Міні із золотої парчі, міні рожеві, міні білі, панчішки в сіточку, височезні сріблясті підбори, капелюшки, схожі на птахів, капелюшки, схожі на пташенят, розмаїття ланцюгів і ланцюжечків. На одній дівчині — відкрита чорна сукня з розрізом до самих сідниць. І всі жінки шпацирують вулицею, наче подіумом.

Джосі подавав клопотання про звільнення (слово, яке стосовно нього звучить щонайменше кумедно), щоб побути на похороні свого сина, але його не відпустили. З якого б дива? Випустити з в’язниці головного дона до двадцяти тисяч його прихильників — і як його після цього отримати назад? Уряд США, напевно, почувши про таке, тисячу разів прокричав «ні!». Кумедно, що, поки Джосі у вісімдесяті будував свою імперію — не без суттєвої сторонньої допомоги, звісно, — всім до нього абсолютно не було діла. Довбаний Нью-Йорк, хіба ні? Чуваче, а я ж казав йому не підкидати так високо своє гівно. Чорним справді треба навчитися приборкувати свій йобаний темперамент. У той день, точніше — ніч, вісімдесят п’ятого року Джосі Вейлз вискочив нізвідки і доскочив аж до верхівки списку УБН[535] і списку федералів. І щойно ЛПЯ злетіла з владного Олімпу, він тут же сів.

Але до всього цього, що вище він підіймався, то більш недоторканним ставав. І безкарним. Якось Джосі жене на автівці вулицею — якою, не пам’ятаю, але це в містечку Денемтаун[536]. Так от, Вейлз на шаленій швидкості в’їжджає прямо в автобус. Вискакує розлючений водій. Вейлза він просто не помічає і, замість того щоб якось залагоджувати конфлікт з винуватцем, збирає довкола себе натовп. Вже не знаю, що він там таке говорив, але розпалювався все більше й більше, кричав і погрожував. Заткнувся він лише тоді, коли одна з жінок прокричала: «Та це ж Джосі Вейлз!» — і вся вулиця кинулася врозсип, залишивши того невдаху самого. Джосі на нього навіть не глянув, — а чувак, як той Дорожній Бігун, стрімголов кинувся прямо до поліційного відділку. Бідолаха. Приблизно через півгодини туди заявляється Джосі з десятком своїх горлорізів. Заходять усередину, хапають водія і тягнуть надвір. Жоден фараон навіть вухом не повів. Чувак наклав у штанці й заголосив, як слиняве дівчисько, коли побачив, що полісмени бздять, і це у своєму ж власному відділку. Ну а як вийшли, то — прямо на очах у фараонів та роззяв — ті, хто з волинами, почали стріляти у водія, а ті, хто без волин, вдарили ножами. Скупчилися, як ворони, над свіжим трупом. Джосі, зрозуміло, заарештували, тільки у тій розправі не виявилося жодного свідка. Прямо-таки жодного.

Тим часом з Калі стали надходити скарги, що цей нахабний довболоб дозволяє собі так багато, як ніхто інший собі досі не дозволяв. Мовляв, подавай йому і його «групі» ще й Британію.

Він був тим крутеликом, який вирушив зі своїми бандюками в Рему і замочив там дванадцятьох. Навіщо? Бо дехто там, бачте, почав нарікати, що їхні інтереси зовсім уже ігнорують. Джосі завжди вирізнявся грубою прямолінійністю. Поліція видала ордер на його арешт, і тоді Джосі переметнувся в СІНА, але коли й там привернув до себе увагу, стрибнув назад на Ямайку. Тут його чекав суд, але на єдиного свідка раптово напала амнезія (ой, стійте, її ж там не було, ой, зачекайте, та й часу вже скільки спливло; та ж вона не міняла лінз і тепер сліпа, як курка вночі; реально, вона просто не пам’ятає, бо була дуже налякана тим усім, бо ж кулі свистіли звідусюди).

А торік, коли його дочка стояла біля якогось клубу зі своїм бойфрендом, раптом налетіла ватага головорізів з Восьми Провулків і відкрила по них вогонь. Хлопця зрешетили, як ту головку сиру, суцільні дірки. Дівчина обвивала руками його нерухоме тіло, коли до неї підійшли і зробили постріл прямо в голову. Хочеться сподіватися, що перед цим її хоча б не зґвалтували. Я все ще роздумую над тим, чи знали ті бандюги, хто вона така. Річ у тому, що якщо ти весь час тиснеш, то рано чи пізно твої вороги теж натиснуть у відповідь, — як це було із Ґризельдою в Маямі. А якщо ти й далі плодиш ворогів, то рано чи пізно вони скупчаться в критичну масу. І тоді вже лише справа часу, коли твої вороги у своїй нещадності зрівняються з тобою, — адже це ти сам, як на те пішло, весь час підвищуєш планку. Щодо мене, то я ніколи не перебуваю в одному місці так довго, щоб дати своїм ворогам зібратися докупи. Це така ж штука, як будь-які інші стосунки: ти сам їх підгодовуєш. Ось чому я ніколи не затримувався ні в Колумбії, ні в Кінгстоні. Я — посередник. Ну а щодо критичної маси... На той час федерали вже накопичили на Джосі стільки звинувачень, що за ним почалося полювання. Хтось у тій війні за наркотики повинен був вийти переможцем, — але в жодному разі не ніґер з карибської діри, якому належало займатися лише «травою». Цього разу вони таки посадили його до в’язниці. І цього разу він там згине.

Отже, я прийшов до нього в тюрму, але не в час, що відводиться для побачень. Щойно я тихо покликав його на ім’я, він сів на