Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Але якщо ви повинні кудись приїхати в означений час,- вів уперто далі Дуб,- то він не може ніде зупинятися.
З боку кадета Біглера вже більше не було ніяких реплік. Так вони розтинали повітря більше як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба зупинити автомобіль, залізти в рівчак, спустити штани й випорожнитись. Він тримався як герой аж до сто двадцять шостого кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто у вухо: «Halt!»
- Кадете Біглер,- сказав лагідно поручник Дуб, поквапливо вистрибуючи з автомобіля й спускаючись у рівчак,- тепер ви теж маєте добру нагоду...
- Спасибі,- відповів кадет Біглер,- я не хочу даремно затримувати автомобіль.
І кадет Біглер, якому теж підперло вже по саме нікуди, вирішив, що радше накладе в штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба. Поки доїхали до Золтанця, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біглерові зі своєю звичайною впевненістю:
- Я їв на обід бігос по-польському. З батальйону надішлю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста й не придатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене не знає, той мене ще взнає.
- Фельдмаршал Ностіц-Рінек, окраса резервної кавалерії,- відповів на це кадет Біглер,- видав книжку «Was schadet dem Magen im Kriege», 556 в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків узагалі їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів вилазить боком.
Поручник Дуб не відповів на ці слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім, розміркувавши, все ж таки відповів Біглерові на це не зовсім розумним запитанням:
- То ви думаєте, кадете Біглер, що офіцер, у порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого часу вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біглер, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, та, коли взнаєте, тоді згадаєте поручника Дуба.
На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз у цю мить вони перелетіли через якусь вибоїну. Кадет Біглер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:
- Слухайте, кадете Біглер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?
- Звичайно,- сказав кадет Біглер,- в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного. Оскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому не може бути й мови про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів обов’язково, але тільки в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі й не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику,- аж ні в якому разі не була б службовою.
- Ви вже скінчили? - заверещав поручник Дуб.- Ви...
- Так,- твердим голосом заявив кадет Біглер,- і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.
Поручник Дуб майже знепритомнів від злості й шаленства. Він, коли, було, розхвилюється, починав говорити ще більші дурниці й нісенітниці, ніж тоді, коли був спокійний. Тому він пробурмотів:
- Вашу справу вирішуватиме військовий трибунал.
Кадет Біглер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:
- Ти, колего, жартуєш.
Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.
- Один з нас мусить іти пішки,- забелькотів він.
- Я їду,- відповів на це спокійно кадет Біглер.- А ти, колего, роби як знаєш.
- Їдьте далі,- немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферові й загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.
Так вони приїхали до Золтанця, де натрапили на сліди свого батальйону.
* * *
Саме тоді, як поручник Дуб і кадет Біглер сперечалися на сходах, чи має право ще нікуди не приділений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу в кухні всі вже понаїдались, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пахкаючи при цьому з люльок, як пароплави.
Кухар Юрайда оголосив:
- Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Гадаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванеку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану для ліверних ковбасок.
- Herba majoranae, 557 - сказав фельдфебель-рахівник Ванек, пригадавши свою аптекарську професію.
- Важко збагнути,- вів Юрайда далі,- як людський розум примудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося... Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого...
- Тобі треба було описати його запах,- озвався з лавки Швейк,- ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати в тихій алеї квітучих акацій на пагорбі в Богдальці біля Праги...
- Швейку,- перебив його благально однорічник Марек,- дозволь Юрайді скінчити.
Юрайда розповідав далі:
- В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеговини. Він відбував уланом військову службу в Пардубіцях і ще до сьогодні не забув по-чеському. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії у ліверні ковбаски кладуть не майоран, а ромен. Я справді вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди бравого вояка Швейка, Ярослав Гашек», після закриття браузера.