Читати книгу - "Вовк-тотем"

З тих пір, як Чень Чжень узявся виховувати Вовчика й ближче познайомився з ним, він часто, коли Вовчик перебував у радісному настрої, піднімав його писок обома руками, тримаючи його за вуха, і, дивлячись «ніс до носа» на нього, насолоджувався спогляданням справжнього живого вовка. Так він дивився на Вовчика і, читав по його обличчю майже щодня вже більше ста днів, тож знав його обличчя, як свої п’ять пальців. Хоча він часто міг бачити кумедну «посмішку» Вовчика, однак його серце так само часто завмирало від тривоги. Тільки пара цих вовчих очей змушувала його час від часу відчувати, як по спині пробирає холодок, а якщо Вовчик при цьому ще й відкривав свою «криваву» пащу й показував свої чотири ікла, більші й гостріші, ніж отруйні зуби кобри, тоді Ченя охоплював просто панічний жах. Він часто відкривав пащу Вовчика й постукував нігтем по його іклах, при цьому виходив такий звук — «дзень-дзень», ніби стукали по сталі, що має однаково високі твердість і гнучкість. Якщо натиснути пальцем на кінчик гострого вовчого зуба, він виявиться ще гострішим, ніж шило для прошивання підошви. Крім того, вовчий зуб покриває шар емалі, твердіший, ніж у людини.

Степові вовки дійсно улюбленці Тенґера, якщо він подарував їм такий войовничо-прекрасний вигляд і таку страшну зброю. Обличчя вовка — це зброя, а його справжня зброя — ікла — це також частина обличчя. Багато тварин у степу здаються й визнають смерть, настрашені зброєю степових вовків, навіть не вступаючи з ними в битву. Тож чотири Вовчикові ікла, які з кожним днем ставали гострішими, вже змушували Ченя відчувати неспокій.

На щастя, прогулянки були найбільш радісним для Вовчика часом, а коли він радів, він не став би використовувати проти Ченя зброю свого обличчя, тим більше не став би шкірити на нього свої ікла. Для вовків кусатись — це один із основних способів виявляти свої почуття. Чень також часто закладав свої пальці в пащу Вовчика, дозволяючи йому кусати їх як завгодно. Однак коли Вовчик, граючись, кусав Ченя за пальці, він дуже чітко знав міру — тільки злегка стискав щелепи й облизував їх, ніколи не використовуючи силу, як і вовченята одного роду, коли граються між собою, ніколи не кусають одне одного так, щоб прокусити шкіру й пішла кров.

За той час, який уже минув — а це більше місяця, Вовчик сильно виріс, причому його фізичні сили росли значно швидше, ніж він набирав вагу. Хоча Чень казав, що щодня вигулює Вовчика, насправді він постійно вимушений був стримувати його за повідок або ж навіть виходило так, що це Вовчик його вигулював, а не він — Вовчика. Варто було Вовчику тільки опинитись за межами вовчого кола, як він відразу починав щосили тягти Ченя до трав'яних схилів, мов теля тягне візок. Для того щоб тренувати силу ніг Вовчика та його здатність бігати, Чень Чжень і Ян Ке часто бігали разом із ним. Однак коли у людей уже бракувало сили бігти, Вовчик починав «підбадьорювати» їх, тягнучи за собою, і так могло тривати півгодини, а то й цілу годину. У Ченя починали боліти руки через те, що він намагався втримати Вовчика на повідку, й він увесь вкривався потом, йому було важче на цих прогулянках, ніж цілий день на роботі. На високогір'ях Монголії кисню значно менше, ніж на рівнині, де розташовано Пекін, тому дуже часто внаслідок тяганини з Вовчиком мозку Ченя починало бракувати кисню, обличчя його ставало блідим, а м'язи ніг судомило. Спочатку він планував тренуватись із Вовчиком бігати на довгі дистанції й загартувати собі міцну статуру степового воїна. Однак коли бурхливо виявились потенційні можливості Вовчика щодо бігу на далекі дистанції, Чень остаточно зневірився в собі. Вовки в степу — майстри в бігу на довгі дистанції, навіть найшвидші монгольські коні — уземчіни — не можуть їх обігнати, де ж його — ханьця — ногам змагатись із вовками? Чень Чжень і Ян Ке почали хвилюватись про те, як вони будуть «вигулювати» Вовчика, коли той виросте. Якщо їм не вдасться з ним упоратись, то він, чого доброго, притягне їх до вовчої зграї!

Іноді на трав’яних схилах Вовчик тягнув їх із такою силою, що навіть перекидав на землю, і тоді жінки й діти з віддалених юрт заходилися сміхом, спостерігаючи за цим. І хоча всі скотарі вважали, що утримувати вовка — це дурна витівка, усім хотілось подивитись «комедію». Скотарі всієї бригади чекали, коли ж справедливий Тенґер припинить цей так званий «науковий експеримент» пекінського студента й провчить його. Один скотар середнього віку, який трохи знав російську мову, сказав якось Ченю:

— Людина не зможе приручити вовка, навіть наука не допоможе скорити цю степову істоту!

Чень спробував роз’яснити йому, що навіть і не збирається підкорювати вовка, а тільки хоче спостерігати за ним і досліджувати його, однак ніхто не хотів вірити його роз’ясненням, хоча його плани спарувати вовка з собакою давно облетіли все пасовище. Історії про те, як Вовчик перекидав на схилах Ченя і Яна, коли ті з ним гуляли, також уже стали улюбленими анекдотами скотарів за горілкою. Тепер усі очікували історії про те, як вовк з’їсть собаку, що вигодувала його своїм молоком.

Вовчик біг у піднесенні, тягнучи за собою Ченя, а той, хекаючи, намагався встигати за ним. Чень помітив цікаву особливість: якщо раніше, коли був вітер, Вовчик полюбляв бігати з Ченем безладно, будь-якого певного напрямку, то останніми днями він тягнув Ченя тільки на північний захід, до місця, де тієї ночі голоси вовчиць були найбільш сконцентрованими. Ченю також було цікаво, і йому хотілось піти туди й побачити все на власні очі. Тож він пробіг із Вовчиком дуже довгий шлях, довший, ніж будь-коли до цього. Перетнувши один яр, Вовчик привів Ченя на дуже положистий з одного боку схил. Роззираючись довкола, Чень визначив,