Читати книгу - "Вовк-тотем"

що монгольські юрти звідси залишились на відстані трьох-чотирьох лі, тож він навіть захвилювався, однак присутність Ерлана й Хуанхуана як охоронців, а також аркан у руці переконали його не завертати Вовчика назад. Пробігши ще з півлі, Вовчик уповільнив кроки й почав скрізь рознюхуватись, не проминаючи нічого помітного в рельєфі — ані коров’ячого посліду на траві, ані купок землі, ані білих кісток, ані острівців високої трави чи каміння.

Так обнюхуючи все, Вовчик наблизився до ділянки густого ковилу. Щойно він витягнув ніс, щоб обнюхати його, як раптом напружено завмер, а його грива настовбурчилась, як голки в дикобраза. Очі Вовчика засвітились радісним світлом, він почав обнюхувати ковил, не відриваючись, навіть засунув голову в саму його гущу. Потім Вовчик раптом підняв голову й, дивлячись на вечірню заграву в західній частині неба, протяжно завив. У його голосі звучали сум, печаль і скорбота й уже не було того збудження й радості, коли він першого разу подав голос, натомість тепер його голос був сповнений пориву й прагнення до материнського кохання й до власного роду. Вовчик тепер виплакував усю гіркоту свого життя в'язнем на ланцюгу протягом останніх місяців…

Ерлан та Хуанхуан, також опустивши голови, почали обнюхувати ковил, їхні гриви також настовбурчились, вони почали люто рити землю й разом скажено гарчати, обернувшись у південно-західному напрямку. Чень Чжень відразу все зрозумів: і Вовчик, і собаки почули запах сечі диких вовків. Він розсунув зарості ковили ногою, взутою в полотняний черевик, щоб подивитись, що там є. Декілька стебелець ковила всередині пожовкли знизу, спалені вовчою сечею, й у ніс йому вдарив дуже різкий запах вовчої сечі. Чень Чжень почав трохи панікувати, адже сеча була свіжою, з чого можна було зробити висновок, що вчора вночі вовки знову приходили під табір. Вечірня заграва поступово догорала, й гірський схил накривало темно-зеленою тінню; віяв легкий вітерець, викликаючи хвилі на траві, і здавалося, що він оголює безліч вовчих спин. Чень Чжень увесь затремтів — він боявся, що натрапить тут на вовчу засідку або на зграю злопам'ятних вовчиць. Не гаючи часу на роздуми, він поспішив потягнути Вовчика за повідок, щоб повертатись додому.

І в цю мить Вовчик раптом підняв задню ногу й випустив цівку сечі на ковил. Чень так цього злякався, що аж рвучко смикнув його за повідок. Мало того, що вовчиця-мати пам'ятає про нього, так іще й в'язень-Вовчик, виявляється, уміє посилати сигнали до вітру! Якщо так станеться, що Вовчик ще раз зустрінеться зі своєю матір'ю, наслідки цього навіть буде страшно уявити! Тож Чень смикнув за повідок щосили, аж Вовчик перекинувся. Це змусило його затримати половину своєї сечі й насильно перервало всі його плани й надії нарешті знайти свою матір. Вовчик так розлютився, що його очі піднялися майже вертикально, його раптом охопив сильний гнів, він присів на задні лапи, а потім із силою стрибнув на Ченя, мов справжній дикий вовк. Чень інстинктивно відступив, однак заплутався в траві й упав. Вовчик же розкрив свою пащу й люто встромив зуби в литку Ченя. Той аж зойкнув від болю, який пронизав його серце, й відчув, як по всьому тілу в нього поширюється жах. Гострі зуби Вовчика прокусили його літні штани й устромились у м’ясо. Чень рвучко сів і, швидко схопивши аркан, щосили уперся одним кінцем його руків’я в ніс Вовчика, однак той уже зовсім оскаженів — він люто стиснув і не відпускав щелепи, здавалося, що він заспокоїться тільки тоді, коли відкусить шматок м’яса.

Обидва собаки аж підстрибнули від подиву, побачивши це. Хуанхуан учепився зубами в шию Вовчика ззаду й щосили намагався його відтягти. Ерлан сердито загарчав прямо біля голови Вовчика, і тільки коли той почув цей громовий голос у своїх вухах, то затремтів і розтиснув щелепи.

Чень так злякався, що ледь не знепритомнів, адже він побачив власну кров на зубах вовка, якого він власноруч вигодував! Ерлан і Хуанхуан продовжували кидатись на Вовчика й кусали його, тож Чень поспішив зробити крок уперед, обійняти Вовчика за шию й міцно притиснути його до грудей. Однак Вовчик продовжував оскаженіло вириватись, вирячав свої вовчі очі й випускав «отруйні стріли» — шкірив свої ікла й гарчав.

Чень Чжень криком зупинив собак, і ті тимчасово припинили свою атаку. Тоді й Вовчик припинив борсатись. Нарешті й Чень розтиснув руки, тоді Вовчик, тремтячи всім тілом, відступив від Ченя на два кроки, однак продовжував пекти його своїм жорстким поглядом дикого вовка, при цьому його настовбурчена грива також не мала й натяку на підкорення. Чень і сердився, і боявся; ледве відхекуючись, він сказав до Вовчика:

— Вовчику, Вовчику, ти що, осліп? Ти наважився вкусити мене?

Почувши знайомий голос, Вовчик почав повільно прокидатися, ніби від божевільного сну, в якому вулканом вибухнули його дика й тваринна природа. Схиливши голову набік, він ще раз оцінив людину, яка стояла перед ним, ніби поволі впізнаючи Ченя. Однак при цьому в очах Вовчика не було й натяку на визнання своєї провини.

З рани текла кров і вже затекла в черевик. Чень Чжень швидко підвівся, устромив руків’я аркана поглибше в мишачу нору й накинув на цей тимчасовий дерев’яний стовпчик залізне кільце на кінці Вовчикового ланцюга. Він боявся, що коли Вовчик побачить кров, у нього можуть виникнути підступні замисли, тому відійшов від нього на декілька кроків, повернувся спиною, сів на землю й тоді вже зняв черевик та підкотив штани. Збоку на литці були чотири дірочки, з яких текла кров. Добре, що матеріал робочого одягу був, ніби тонкий брезент, цупким і гнучким, тож частково стримав силу Вовчикових зубів, і рана вийшла неглибокою. Чень Чжень поспішив удатись до місцевого способу лікування ран, яким користуються скотарі: він із силою стиснув ногу й видавив кров, щоб чиста рідина з середини тіла витекла й змила отруту на рані. Коли крові витекло приблизно з півкуба в шприці, він відірвав стрічку полотна від своєї сорочки й перебинтував рану.

Знову підвівшись, Чень потягнув Вовчика за ланцюг так, щоб повернути його голову до юрт, і вказуючи на дим, який піднімався над житлами,