Читати книгу - "Вовк-тотем"

однаково дивився на всі частини тіла гризуна і вважав смачним усе — і м’ясо, й маслаки, і шкіру з вовною, і навіть жовчний та сечовий міхури. За одну мить від величезного жирного бурундука залишились тільки голова й короткий пухнастий хвіст. Не зупинившись перепочити, Вовчик затис у двох передніх лапах голову так, щоб писок гризуна був спрямований у небо, після чого, схиливши набік шию, розтрощив зубами й проковтнув передню частину голови. Йому навіть шкода було полишити хвіст бурундука, який зовсім не містив м’яса, а лише хрящ із вовною! Він перекусив хвіст на дві частини, кожну з яких проковтнув прямо із вовною. На піску залишилися тільки сліди крові й сечі. Однак і після цього не було схоже, щоб Вовчик наївся — він пильно подивився на Ченя, а побачивши, що руки в того порожні, неохоче зробив кілька кроків у його напрямку, після чого розчаровано розтягнувся на землі.

Чень Чжень помітив, що Вовчик дійсно має незвичайну прихильність до степових гризунів, якщо цей бурундук зміг викликати усі його, навіть приховані, здібності. Не дивно, що в Орхоні протягом тисячоліть ніколи не ставалось великомасштабних нашесть гризунів.

У серці Ченя хвиля за хвилею здіймалися любов і жаль до Вовчика. Адже щодня він міг переглядати чудові «комедії», які влаштовував малий, причому вовчі вистави були такими зворушливими та глибокими, настільки сповненими оригінальних ідей, що Чень став щирим фанатом Вовчика-актора. Шкода тільки, що сцена у Вовчика була такою малою. Якби за сцену йому правив увесь великий монгольський степ, наскільки б це була героїчна справжня драма, яка б просвітлювала людські серця! Але ж вовчі зграї за тисячоліття розіграли в монгольському степу безмежну кількість справжніх героїчних драм, більша частина з яких уже втрачені, а бойові частини вовків, які збереглись до нинішнього дня, були відтиснуті на кордони держави. Тож китайці вже більше не матимуть можливості споживати духовну їжу й отримувати від них навчання та настанови.

Вовчик, широко розплющивши очі, дивився на цуценят, які ще догризали маслаки. Чень Чжень повернувся до юрти білувати великого байбака. Він відрізав йому голову й ту частину шиї, яку прокусили собаки, та поклав їх у миску, щоб увечері віддати собакам.

Потім Чень вичистив нутрощі, порізав тушу на шматки, поскладав їх у каструлю й поставив варити. М’ясо цього великого байбака, який уже нагуляв достатньо літнього жирку, зайняло більшу половину каструлі і його було достатньо, щоб смачно наїлися троє осіб.

Коли настав вечір, Вовчик дуже чемно всівся на піску писком на захід і почав із нетерпінням дивитись на сонце, яке поступово перетворювалося на півколо. І тільки коли над верхівками пухнастих схилів залишились останні декілька жмутиків сонячного проміння, він підскочив, мов куля, й, обернувшись до юрти, почав виробляти різні кумедні рухи — ніби він б’є в барабан або кидається на їжу, також почав перекидатися вперед-назад, після чого ще й зумисне гучно брязкати своїм ланцюгом, щоб нагадати Ченеві або Янові: тепер настав його час.

Чень Чжень раніше за інших поїв байбачатини й, захопивши аркан, узяв Вовчика за ланцюг і повів гуляти. Ерлан та Хуанхуан також приєдналися до них. Щоденні сутінки, цей напіввільний час, були найбільш щасливими митями для Вовчика, навіть щасливішими за час їжі. Однак вигулювати вовка — зовсім не так, як військові вигулюють вівчарок. Для Ченя гуляти з Вовчиком щодня також був найбільш радісний час за цілий день, однак і найбільш виснажливий час.

Вовчик їв і пив багато, ріс усе більшим і вже перевищував однакових із ним за віком цуценят на цілу голову, а важив уже як півтора цуценяти. Дитячий пушок на Вовчику вже остаточно злиняв, і виросло нове, сіро-жовте, справжнє вовче хутро, яке яскраво виблискувало на сонці. На загривку в нього виріс чорнуватий чубчик — довгий і прямий, тож тепер він нічим не відрізнявся від дорослого дикого вовка. Округле спочатку чоло Вовчика тепер трохи вирівнялося, а на кінчиках жовто-сірих тонких волосків його хутра з'явилися білі цятки, які бувають на кінчиках пензликів із овечої вовни. Писок Вовчика також почав видовжуватись, а його мокрий чорний ніс, схожий на гумовий чіп, став водночас і твердим, і ніжним. Ченю завжди подобалось затискати Вовчику ніс, адже тоді він починав крутити головою й чхати, але Вовчику така ласка не подобалась. Вуха Вовчика стали довгими, твердими й прямими та були схожими на гостру ложку, тож здалеку він здавався справжнім степовим вовком.

Очі Вовчика були тією частиною його обличчя, яка найбільш зачаровувала й лякала. Вони були ідеально круглими, однак внутрішній куточок ока був нижчим від зовнішнього, тож вони навскісно видавались у висоту з обох боків. Якщо внутрішній і зовнішній кутики ока витягнути по одній лінії, то вона утворила б кут у 45 градусів до перенісся, тому вовчі очі виділяються навіть більш яскраво, ніж намальовані «розкосі очі» акторів Пекінської опери. До того ж, внутрішній кутик вовчого ока навскісно продовжувався вниз канавкою для сліз, яка має темніший колір, що робить вовчі очі ще більш химерними. Коли Чень іноді дивився у вовчі очі, йому згадувались вислови «в обуренні підняти брови» або «великий тигр з білим чолом і косими очами». Брови у вовків — лише жмутик світлішої жовто-сірої вовни, тому вони не відіграють жодної ролі під час вираження люті чи загрози. Лють і злоба вовків здебільшого виражаються у їхніх розкосих очах. Коли вовк піднімає свої очі, то сила загрози й люті в них абсолютно не поступається тій, що світиться в «косих очах» білочолого тигра, а їхній вираз є ще страшнішим, ніж вираз обличчя жінок-демонів, які «в обуренні піднімають брови». Найбільш цікавим є те, що коли Вовчик сердився, то з обох боків його носа виникали безліч косих зморщок під однаковим із розрізом очей кутом, що додавало його лютому погляду ще більшої загрозливості.

Око вовка відрізняється від ока людини чи інших тварин тим, що його «білок» має колір левовика. Кажуть, що жовто-помаранчевий колір для протитуманних фар автомобіля було обрано тому, що він має найбільшу проникність у тумані. Чень Чжень відчував, що жовті вовчі очі також мають