Читати книгу - "Джозеф Антон"

Його просили щось написати — авжеж, новини тепер самі приходили до нього, — та протягом двох тижнів після атак він мовчав. Багато того, що спочатку спадало йому на думку, виявлялося потім недоречним. Усі вже побачили жах і не потребували ще й розповідей про нього. Потім думки почали повільно зливатися в одне ціле. «Фундаменталісти намагаються зруйнувати щось значно більше за будинки, — писав він. — Ці люди виступають передусім проти свободи слова, багатопартійної політичної системи, загального виборчого права, підзвітности уряду, євреїв, гомосексуалістів, рівноправности жінок, плюралізму, секуляризму, коротких спідниць, танців, безбородих чоловіків, теорії еволюції, сексу. Фундамента-лісти переконані, що ми ні у що не віримо. Відповідно до свого світогляду, вони мають слушність у всьому, тимча-сом як ми погрузли у сибаритських насолодах. Для того щоб довести помилковість їхнього світогляду, нам треба знати, що вони таки помиляються. Ми повинні мати спільну думку щодо найголовнішого: поцілунків у публічних місцях, бутербродів зі свинячою грудинкою, плюралізму думок, найостаннішої моди, літератури, ґречнос-ти, води, справедливішого розподілу світових ресурсів, кіно, музики, свободи думки, краси, кохання. Це — наша зброя. Своєю щоденною безбоязністю ми їх переможемо без війни. Як перемогти тероризм? Не піддаватися теророві. Не дозволяти страхові управляти нашим життям. Навіть якщо нам і страшно».

(У той час коли він писав ці рядки, в пресі з’явилися повідомлення про рішення Федерального управління цивільної авіації США заборонити йому користуватися послугами американських перевізників. Британські і європейські авіалінії залишалися спокійними, зате в Америці загальна паніка знову призвела до проблем з його подорожуванням. «Авжеж, — подумав він не без гіркоти, — спочатку ви дозволяєте терористам сідати у свої літаки, а тепер хочете, аби письменник, що бореться з тероризмом, ходив по землі пішки, і саме у цьому полягає ваш план заходів з ґарантування безпеки в Америці». Коли вже трохи втихомирилося, Федеральне управління цивільної авіації також заспокоїлося і зняло свої обмеження; тому негараздів у нього поменшало, хоча два американські перевізники відмовлялися мати з ним справу ще протягом наступних десяти років.)

Він поїхав до Франції з нагоди виходу «Люті» французькою, котру в новому світі, який щойно постав, приймали значно прихильніше, ніж англійською мовою у попередньому світі, що перестав існувати. Коли повернувся до Лондона, то вечеряв на квартирі в одного із друзів, де ще один гість такий собі містер Прауді почав сипати тепер уже звичними аргументами, буцімто «Америка напрошувалася, напрошувалася і таки напросилася». Він скільки міг заперечував йому, казав, що тепер не час для британського антиамериканізму, яким ми виявляємо непошану до безвинно убієнних. Містер Прауді гостро відповів: «Ми ж бо вас захищали, хіба ні?» Суперечка ледь не закінчилася бійкою.

Написав другу статтю, у якій дійшов висновку: «Для того щоб перемогти тероризм, ісламський світ мусить погодитися з гуманістично-секуляристськими засадами, на яких ґрунтується сучасна свідомість і без яких свобода у мусульманських країнах залишатиметься недосяжною мрією». Тоді такий підхід багато хто вважав у найкращому випадку легковажним прожектерством, а в найгіршому — безглуздою відмовою лібералів прийняти життєрадісність ісламського світогляду. Десятиліття потому молоді люди в арабському світі — в Тунісі, Єгипті, Лівії,

Сирії та в інших країнах — зробили спробу перетворити свої суспільства відповідно до таких засад. Вони вимагали роботи й свободи, а не релігії. Хтозна, чи зможуть вони отримати те, чого хочуть, однак не залишалося жодного сумніву, що вони таки цього хочуть.

До Нью-Йорка прийшла чудова осінь, однак місто не було собою. Він ходив вулицями й бачив однаковий сполошений погляд в очах перехожих. Гучні голоси стали провісниками фатуму. Кожна розмова перетворювалася на траурну церемонію, кожне зібрання скидалося на поминки. Відтак дуже повільно почав повертатися життєдайний дух. Одного разу перекрили Бруклінський міст з огляду на повідомлення про терористичну загрозу, проте люди замість того, щоб лякатися, лишень сердилися через скасування своїх поїздок. Нью-Йорк ніби казав: «Геть з дороги — я іду», — і таким він йому подобався. Місто поступово відроджувалося духовно. Обмеження на поїздки південніше 14-ї вулиці збереглися, проте слабшали. Статуя Свободи все ще залишалася закритою для відвідувачів, однак невдовзі доступ до неї відновлять. Усе ще зяяла велика вирва у землі і така сама тужлива порожнеча в небі, усе ще тліли недогарки під землею, проте навіть таку агонію вже можна було витримати. Життя здолає смерть. Воно вже не буде таким, як раніше, але триватиме. Того року день подяки він святкував у домі Пола, Сірі й Софі Остер; прийшли також Пітер Кері й Елісон Саммерс, і всі вони дякували за те, що Софі й Елісон залишилися живими, а також за все те добре на світі, що, як ніколи, потребувало, аби його леліяли.

Історія власної невеликої битви також добігала кінця. Пролог завершився, і світ тепер мав справу з головною дією вистави. Після того, що сталося з ним, а також після жахливого злочину проти міста можна було легко піддатися почуттю ненависти до релігії, в ім’я якої все це скоїли, а також до її прихильників. Кожен, хто навіть віддалено нагадував араба, відчував потужну неприязнь людей упродовж подальших тижнів і місяців. Юнаки одягали футболки з написом «Я — НЕ ВИНЕН, Я — ІНДУС». Водії жовтих таксі, багато з яких мали арабські імена, обтикували свої автомобілі американськими прапорцями й патріотичними наліпками, щоб погамувати гнів своїх пасажирів. Однак навіть у такому питанні як гнів місто, загалом, також виявляло розважливість. За злочин кількох не можна звинувачувати всіх інших. Він також не піддався гніву. Лють робить вас креатурою тих, хто вас злить, і додає їм сили. Лють убиває розум, а тепер як ніколи всі потребували розуму для відновлення життя, для того, щоб віднайти спосіб піднестися над дурістю.

Він вибрав віру в людську природу й універсальність прав людини, етичних норм і свобод, а виступав проти помилковости релятивізму, що лежав в основі інвективи армій релігійних фанатиків (ми ненавидимо вас, бо ми не такі як ви) та їхніх попутників на Заході, багато з яких, дивна річ, належали до лівих. Якщо мистецтво літератури чогось і вчило, то тільки того, що людська природа -це велика константа у будь-якій культурі, у будь-якому місці, у будь-якому часі, а також того, що сказав Геракліт ще дві тисячі років тому: етос людини, себто її спосіб життя, є її дайменом, себто головною засадою,