Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та хай трахне себе пляшкою з-під пепсі.
— Та ні, от реально. Взагалі-то це все — не моя справа. Хтось реально зробив їй пропозицію, від якої вона не може відмовитися. Січеш? «Хрещений батько»[522], ге? «Я проти кровопролиття. Воно завдає зайві збитки».
— Тобто все-таки за гроші?
— Йобані ж ви Ямайці. Іронії взагалі не вловлюєте.
— То за гроші чи ні?
— Та не за гроші. В кожному разі, для мене і для неї. Я просто втрапив, на хер, не в те місце не в той час. Ну а ти — вперся в більшого ворога.
— Більшого, ніж вона? Боси з Колумбії? Так я їм мертвий не потрібен. Для них наш бізнес значить більше, ніж для неї. Це ж Джосі, а не вона, вийшов на них ще роки тому.
— Отже, цей ворог ще більший за Колумбію.
— Лишається тільки Бог. То Бог чи що? А ти що за ангел? Гавриїл? Михаїл? Може, треба б окропити ці двері кров’ю ягняти.
— Ха-ха... Хоч би хто попередив мене щодо цього довбонутого міста.
— І що ж такого поганого в Нью-Йорку? Тут живуть мрією, братане.
— Ти своє вже віджив.
— Вилупок.
Ми обидва сміємося.
— Не можу дочекатися, щоб дати драла з цього сраного міста, — кажу я.
— А до кого ж ти так спішиш?
— Га? Що за питання таке?
— Пум-пум, напевно, тугенька.
— Пум-пум?
— Ну, піська.
— A-а. Можна й так сказати.
— То що, любиш ту сучку?
— Що? Хай тобі, що за довбані питання?
— Видно, любиш.
— Та не жени.
— Розкажи мені про неї.
— Ні.
— Чого ти? Я що, в «Нешнл інквайрер»[523] повідомлю, чи що?
— Та не жени.
— Та розказуй уже. Я тут не єдиний, хто на лічильнику.
— Стулися, чуєш?
— Вона симпатична?
— Ні.
— Ти її від людей ховаєш?
— Ні.
— Отже, має бути славненька. Як її звати?
— Рокі. Томас Аллен Бернштайн, але я його кличу Рокі. Тепер можеш стулитися?
— Ого.
— Умгу, і досить уже цього лайна.
— То він симпатичний?
— Якого...
— Якщо ти з підарів, то хоч тримай для себе найкращу дупу.
— Дупу? А що, так і зроблю. Дупка в нього, як подумати, і справді славненька.
— Спершу по дупі перевіряєш? Ти часом не з Ямайки родом?
— Так, дупа в нього славненька. І лице теж. Ямочки. Еге ж, у цього хлопця щоки з ямочками. Він усе думає заростати їх щетиною, а я в душі проти. І руки в нього такі, чоловічі, хоча він і дня у своєму житті нічого важкого не робив. А ось сміється — як ховрашок. І хропе. І...
— Гаразд, досить уже про педрильні справи.
— Добре поговорили. Навіть шкода. Ти перший у цьому довбонутому місті, з ким можна було хоча б поговорити по-людськи.
Я встаю і підходжу до нього ззаду. Приставляю волину через волосся до черепа.
— А тут хтось був, коли ти заліз? — запитує він. — Хто-небудь тут був?
— Ні.
— О, це добре. Добре.
Я збираюся натиснути курок.
— Стій! Стій! Зажди трохи. Ну як так: просто взяти мене і пришити? А останнє прохання? Чуєш, дай мені дозняк, га? Наостанок. Там у мене пакет, відразу за теликом, уже початий. Одну доріжку всього. Мені принаймні буде все ’дно, як ти мене мочитимеш.
— От срака! Чуваче, мені з цього міста точно вже час кивати п’ятами.
— Тобі що, важко розкрити мішок і насипати дозу? Ну дай же людині ширнутися наостанок.
— Ви всі, Ямайці, такі? У нас у Чикаго ніхто одночасно не вживає і не торгує — в кожному разі, не зі свого запасу. Коли таке трапляється — це завжди початок кінця.
— Того у вас, нинішніх білих, і вид такий кислий. Нема у вас ніякої радості. Ти мені так і не скажеш, хто ж там на мою голову підписався, якщо не вона?
— Не знаю, друзяко. Гаразд, нюхать будеш?
— Ти тільки доріжку насип. А то в мене обидві руки зайняті, якщо ти ще не помітив.
Я знаходжу пакет — точніше, мішок з пакетами — між стійкою телика і стіною. Один з них розпорюю швейцарським армійським ножем і кидаю на стіл. Кокаїн висипається.
— Ну, роби доріжку, босе, — каже він.
Взявши порошок на лезо ножа, я викладаю на стільниці доріжку розміром із сигару.
— Це ти слона хочеш завалити, чи що?
— Зате відтягнешся по повній.
— Та від цього половина Флетбушу[524] відтягнеться по повній.
Я викладаю ще одну, меншу, доріжку — розміром із сірник.
— Як же я, зі зв’язаними руками...
— Імпровізуй.
Ямаєць нахиляється до столу й повертає голову вліво, щоб втягнути порошок лівою ніздрею. Потім намагається зробити це правою.
— От срань, — каже він.
Він пробує знову, втягує раз, другий, третій. Не виходить.
— От лайно, це треба шприцом вводити.
— Нічим помогти не можу.
— От бомбоклат... Навіть не віриться... От же сука... Треба ж таке! І що тепер? Що буде завтра? Іст-Віллидж і Бушвік — під нами, мало того, Джосі в Нью-Йорку. Що буде завтра, якщо не стане мене?
— Не ’наю, татуню.
— Її за це пришиють, згадаєш моє слово. Це ж тотальна війна між нею і всіма ямайцями. Що тут почнеться!
— Я ж тобі казав: не думаю, що це її затія.
— Але це ж вона тобі про неї сказала. Тож усе підтверджується... Гаразд, усе нормально. То хто ж там крутіший за Ґризельду? А може, й сам Медельїн. Але ж я — просто скромний ділок. Хто ж на мене так визвірився?
Не знаю навіщо, але я підходжу до вікна — подивитися, чи є там хто-небудь на узбіччі. Треба б ще одну волину. І тут я дещо пригадую.
— Мало не забув. Вона розмовляла не зі мною, але сказала, що хлопець живе в Нью-Йорку. І що він взамін нібито нейтралізує «Ієрархію донів» у Маямі.
— Як це? У «Шторм-групи» проблем з «Ієрархію донів» у Маямі нема.
— Але хтось цим точно займається, і живе він у Нью-Йорку.
— Ну і?.. Чоловік у Нью-Йорку, що наїжджає на «Ієрархію донів». Братане, це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.