Читати книгу - "Феномен Фенікса"

(господарка її називала бранзолеткою) була з якогось гарного коштовного матеріалу. Збоку на ланцюжку висів маленький брелок у вигляді скрученої напівкільцем змійки явно екзотичної, що звела головку… Гм… Вельми оригінальний брелок — змійка. (Я, зізнатися, терпіти не можу змій і вони — у будь-якому вигляді, бодай і в невинному зображенні — викликають у мене миттєву відразу, що я з нею не годен впоратися). Щось мені — хоч я й не знавець плазунів, — і взагалі, ними не цікавлюся, видалося знайомим у тій змійці. Придивившись, згадав: десь ніби я бачив таку змійку із світлим хрестоподібним малюнком на пласкій голові…

— Я з нею в Ташкенті, м’яко кажучи, здибалась. Хоча б краще її до віку не знати! — пояснила мені оповідачка. — А зазнайомилась ось з-за яких обставин.

Тоді, у1966 році, як я вже казала, в узбецькій столиці стався землетрус. Правда, не такай руйнівний, як в Ашхабаді у 1947 році, але все ж відчутний, адже більша частина міського житлового фонду тоді опинилася в аварійному стані. Їх спеціальні бригади доруйновували, бо руїни становили собою небезпеку. Особливо багато кинули студентів та солдат, які з танків знімали гармати і танками трощили недоруйновані стіни. З Москви надійшла обнадійлива вістка-обіцянка відродити Ташкент, тож узбецька столиця швидко перетворилася на величезний будівельник майдан. Потрібні були тисячі й тисячі робочих рук, техніка. Будівельники прибували з усієї країни, мешкали в основному в наметах. Посеред вулиць, площ та скверів. Крім будівельників, потрібні були, ясна річ, і медики. Ось я, тоді молодий лікар, тільки-но закінчивши інститут і зголосилася в Середню Азію. І патріотизм та молодечий ентузіазм спрацювали, і бажання підзаробитися. Вулиці міста була всіяні битим склом, купами штукатурки тощо. Майже у всіх будинках зміїлися чималі тріщини, дахи ледь трималися. Все тріщало й скрипіло. Там і там здіймалися дими, електрика була відключена, водогін не працював.

Землетрус, що стався тоді о 5 годині 23 хвилини ранку не вгамувався, ще кілька днів відчувалися досить потужні поштовхи — майже щогодинні. Час од часу трясло відчутно, ще руйнувалися стіни й осідало, все тряслося і під ногами наче гойдалки сюди й туди ходили. Сейсмологи запевняли, що це останні поштовхи, але вони все одне не ставали чомусь останніми.

Проте люди працювали, розбирали завали, розчищали майданчики, закладали підвалини нових будинків — всі трудилися не з принуки. Нам, медикам, вистачало роботи. Загиблих на нашій ділянці, слава Богу, не було, але поранених зібралося багато і їх рядами складали прямо на вулицях. І там же й робили їм першу допомогу. Мешкали ми у великих армійських наметах, працювали вдень і вночі, не відчуваючи втоми. Все б нічого, але в Ташкент я, тоді двадцятип’ятилітня, приїхала зі своєю маленькою донечкою. Це не схвалювалося, тож довелося чи не потай привезти з собою Віруньку мою — ні на кого було вдома залишити, чоловік мій на той час молодий спеціаліст, був у довготривалому закордонному відрядженні — заробляв гроші на кооперативну квартиру та машину. Тож ж я й захопила з собою в Ташкент Вірусю, їй тоді лише півтора годочки виповнилося — тільки-но почала ходити, на ніжках ще не міцно тримаючись.

Медпункт знаходився в наметі. Віруся була постійно біля мене. Колеги її полюбили і всі гуртом за нею доглядали. В сусідньому наметі була їдальня, а митися ми ходили до ближнього зруйнованого особняка, у дворі якого був хауз-басейн.

Але швидко вода забруднилась від пилу та сміття, що літало в повітрі і ми змушені були ходити до дальнього арику — зрошувального каналу, що його випадково знайшли неподалік околиці. Він тихо жебонів у тіні яблунь, груш та урюку — так по-місцевому називають абрикоси (як і самі плоди абрикос, висушені з кісточками). Ще понад ариком росла ліщина, здіймалися цілі хащі малини. Якось я привела до малини донечку, хай поласує ягідками, духмяними, наливними. Та і сама заходилася смакувати. Невдовзі мене погукали. Я залишила дочку — рви ягідки, кажу, — а сама пішла до колег.

Відвернулась на якусь хвилинку, а коли повернулася — отетеріла. Ледь чи не в ступорі опинилася. Донечка моя, цікавенька до всього Вірусенька, стояла над ариком і простягала до когось — чи до чогось рученята і щось ласкаве до того, спершу мені невидимого, лепетала.

Я глянула вниз, під ніжки її й знову обімліла. На піщаному взгірку перед дочкою звивалася… змійка. Правда, невелика, але від того мені легше не стало. Я вже знала, що в Середній Азії найотрутніші змії. Серед них кобра, гюрза і ефа ведуть перед. Всі троє — смертельно небезпечні. Кобру я знала по малюнках, особливо з надутим капюшоном. Вона товста й здорова. А тут перед донечкою звивалася менше метра змійка. Якась вохриста, з білуватим візерунком, на голові — світлий хрестоподібний малюнок. По ньому впізнала, що то ефа, піщана ефа, змія з родини гадюкових. Як і її товарки — кобра та гюрза — теж смертельно отруйна, від укусу якої спасу немає. Як і кобра та гюрза — ефа теж основне джерело зміїної отрути. Всі три охороняються законом. І ось одна твар з тієї жахливої трійці, звиваючись, підповзала до босих ніжок моєї донечки…

Сміючись і щось лепечучи, Вірунька саме зробила крок навстріч ефі, присіла і простягла до неї ручки — як до барвистої цяцьки…

В якому я тоді опинилася стані — не буду пояснювати. Все одне в мене не знайдеться потрібних слів аби передати мій моторошний ляк. Здавалось, що страх паралізував мене в ту мить і я не здатна була й ворухнутися, не те, що кинутись рятувати дочку. Правда, я закричала, — хриплий голос ще в мене зберігся:

— Віру-унько??? То — змія!!! Не смій чіпати! І замри на місці!

Але донечка не звернула уваги на мій крик і простягала до зміюки рученята, пропонуючи їй рубінові ягоди малини.