Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Так, уже пізніше подумає вона. Хоч процес усвідомлення навряд чи можна було б записати рівнянням — якщо a + b = c, тоді c — b = a та c — a = b, — але так, вона збагнула все. Інтуїтивно. Не дивно, що Едді-зі-сну та Джейк-зі-сну так дратувалися на неї. Адже це було так очевидно.

Патрік її намалював.

Але видобували її вже не вперше.

Роланд видобув її в цей світ… за допомогою чарів.

Едді привабив її до себе любов’ю.

І Джейк теж.

Боже милий, невже вона так довго пробула в цьому світі, не розуміючи, що таке ка-тет, що він означає? Ка-тет — це сім’я.

Ка-тет — це любов.

Малювати означає створювати зображення олівцем чи, може, вугіллям.

Привабити — полонити, зачарувати, витягти вперед. Змусити вийти за межі свого «я».

Патрік, цей без’язикий хлопчик-геній, був ув’язнений колись у темряві й вийшов на свободу… А тепер? Що тепер?

«А тепер він стане моїм особливим», — подумала Сюзанна/Одетта/Детта й сягнула рукою в кишеню, достеменно знаючи, що зараз зробить і чому.

Коли вона віддала художникові альбом, не вирвавши аркуша зі своїм портретом, Патрік страшенно засмутився.

— Ні, ні, — мовила вона (голосом багатьох своїх «я»), — Я просто хочу, щоб ти дещо виправив, перш ніж я візьму й берегтиму цей портрет, як свій скарб, щоб знати, що я була в цьому «де» і в цьому «коли».

Вона простягла йому рожеву гумку. Тепер їй стало зрозуміло, чому Дандело їх постинав. Він мав на те свої причини.

Патрік узяв круглу штучку й, насупившись, покрутив між пальців, неначе ніколи такої не бачив. Сюзанна була певна, що бачив, але скільки років тому? Чи близько він підійшов до того, щоб позбутися свого мучителя раз і назавжди? І чому Дандело тоді просто його не вбив?

Бо, відібравши гумки, він думав, що йому більше нічого не загрожує.

Патрік дивився на неї збентежено. Його губи тремтіли.

Сюзанна сіла поряд з ним і показала на недолік її обличчя на малюнку. Відтак делікатно взяла пальцями Патріка за зап’ясток і піднесла його руку до аркуша. Спочатку він опирався, але потім дозволив потягти вперед свою руку з рожевою грудочкою.

Сюзанна згадала про тінь на землі, що була насправді стадом великих кудлатих тварин, яких Роланд називав банноками. Згадала, як відчула запах куряви, коли Патрік почав малювати куряву. А ще згадала, як Патрік намалював стадо ближче, ніж воно було насправді (свобода митця, ми всі кажемо спасибі), й воно наче наблизилося. Вона ще тоді вирішила, що її очі пристосувалися бачити далеко, і тепер дивувалася власній глупоті. Можна подумати, очі могли пристосуватися до далечіні так само, як до темряви.

Ні, це Патрік наблизив бізонів. Пересунув стадо ближче, намалювавши його ближче.

Коли рука, що тримала гумку, майже торкнулася паперу, Сюзанна забрала свою руку — була впевнена, що Патрік мав зробити все сам. Вона поводила пальцями вперед-назад, показуючи, чого від нього хоче. Та він усе ще не розумів. Сюзанна показала знову та вказала пальцем на мальований чиряк біля повної нижньої губи.

— Патріку, зроби так, щоб його не було, — попрохала вона, дивуючись, як це голос звучить так спокійно. — Він бридкий, зроби так, щоб він зник. — І ще раз показала, як рухається витирачка на папері. — Зітри його.

І до нього дійшло. Сюзанна побачила, як у нього в очах загорівся вогник розуміння. Він показав їй рожеву грудочку (недоторканно рожеву, без жодного темного сліду від графіту) і глянув на неї, немовби питаючи, чи впевнена вона.

Сюзанна кивнула.

Патрік приклав гумку до намальованого чиряка і став обережно стирати його з паперу. Та потім, побачивши, що відбувається, запрацював з подвійною силою.

Чотирнадцять

Те саме дивне поколювання Сюзанна відчувала й зараз, та коли Патрік її малював, голочки кололи все тіло. А тепер пощипувало лише в одному місці — біля рота праворуч. Щойно він навчився обходитися з витирачкою і взявся до справи, поколювання переросло в глибинну жахливу сверблячку. Сюзанні довелося вчепитися пальцями глибоко в землю, щоб не почати розчухувати чиряк, люто роздирати його нігтями, і начхати, якщо вона роздере його до м’яса і випустить собі на сорочку з оленячої шкіри пінту крові.

«Ще кілька секунд — і все скінчиться, мусить скінчитися, мусить, о Господи, будь ласка, НЕХАЙ УСЕ СКІНЧИТЬСЯ…»

А Патрік, здавалося, геть про неї забув. Його довге волосся звисало на аркуш і майже повністю його затуляло, але він і на це не зважав: дивився на свій малюнок, захопившись дивовижною новою іграшкою. Він стирав делікатно… потім натиснув трохи сильніше (сверблячка посилилася)… потім знову легенько. Сюзанні хотілося кричати. Зненацька свербіж охопив її всю. Він палав у мозку ближче до лоба, дзижчав, мов дві хмари комарів, на вологих поверхнях очей, дрижав на самісіньких кінчиках пиптиків, від чого вони безнадійно затверділи.

Я закричу, не витримаю, я маю закричати…

Вона вже набрала в легені побільше повітря для крику, як зненацька сверблячка припинилася. Біль теж зник. Сюзанна потяглася пальцями до рота, де була болячка, і завагалася.

Я не наважуся.

«Ану зараз же мені наважуйся! — обурено вигукнула Детта. — Після всього, що ти пройшла… що ми пройшли… ти мусиш найти в собі сили торкнутися своєї триклятої пики, сучко ти боягузлива!»

Сюзанна піднесла пальці до шкіри. Гладесенька. Чиряк, який дошкуляв їй від самого Краю Грому, щез без сліду. І вона знала, що в дзеркалі чи на рівній водній гладіні не побачила б навіть шраму.

П’ятнадцять

Патрік ще трохи попрацював — спершу гумкою, потім олівцем і знову гумкою, — але сверблячки Сюзанна більше не відчувала, ні найменшого поколювання. Неначе всі відчуття обірвалися, щойно Патрікова робота перевалила за якийсь критичний рубіж. Їй стало цікаво, скільки років йому було, коли Дандело постинав з олівців усі гумки. Чотири? Шість? Як не крути, він був малий. Вона була впевнена, що його збентежений вираз, коли вона показала йому витирачку, був щирий, однак, узявшись витирати намальоване, він працював зі знанням справи.

«Може, це те саме, що й на велику кататися, — подумала Сюзанна. — Раз навчившись, уже ніколи не забудеш».

Вона чекала якомога терплячіше, і за п’ять дуже довгих хвилин її терплячість було винагороджено. Усміхаючись, Патрік розвернув альбом і показав їй портрет. Він цілковито стер пляму і легенько заретушував те місце, щоб воно нічим не вирізнялося на її шкірі. Навіть усі рештки гумки дбайливо позмітав.

— Дуже гарно, — мовила вона. Доволі-таки гівняний комплімент для генія, чи не