Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

одночасно видираючи револьвер з кобури.

Патрік відсахнувся. Його обличчя видовжилося від страху, а руки злетіли вперед. Якби він закричав, то розбудив би Роланда, і тоді все могло скінчитися інакше. Але він надто злякався, щоб закричати. Лише тихо застогнав, та й по всьому.

Сюзанна вклала револьвер назад у кобуру, показала порожні руки, а відтак узяла Патріка за плечі, обійняла й притисла до себе. Спершу він був напружений — досі від страху, — але мало-помалу розслабився.

— Що таке, дорогенький? — тихо спитала вона й, сама того не розуміючи, повторила Роландове питання: — Що мучить тебе?

Він відсторонився й показав точно на північ. Сюзанна не одразу збагнула, про що йому йдеться, та потім побачила помаранчеві вогники, що спалахували й танцювали. До них було щонайменше п’ять миль. Сюзанні аж не вірилося, що вона їх сама раніше не помітила.

Не підвищуючи голосу, щоб не прокинувся Роланд, вона заспокоїла Патріка:

— Це лише вогники, зайчику, вони тебе не скривдять. Роланд називає їх гобами. Вони — як вогні святого Ельма абощо.

Але з його здивованого погляду Сюзанна зрозуміла, що про вогні святого Ельма він не має ані найменшого поняття. Вона задовольнилася тим, що знову повторила: вони його не скривдять. І справді, вогники не наближалися. На очах у Сюзанни вони, танцюючи, віддалялися і невдовзі більшість їх щезла. Можливо, вона відігнала їх силою думки. Колись давно вона б підняла себе за таке на глум, але тепер знала, що можливо все.

Патрік потроху заспокоївся.

— Котику, може, ляжеш знову спати? Тобі потрібно відпочивати. — Їй теж це було потрібно, але вона боялася. Скоро вона розбудить Роланда і ляже спати сама, і до неї прийде той сон. Привиди Едді та Джейка дивитимуться на неї, свердлитимуть її поглядами. Вимагаючи, щоб вона збагнула те, чого не розуміла й зрозуміти не могла.

Патрік похитав головою.

— Не хочеться спати?

Він знову похитав головою.

— Ну, тоді піди трохи помалюй. — Малювання завжди його заспокоювало.

Патрік всміхнувся, кивнув і пішов до Хо Фат-II по свій альбом, перебільшено крадучись навшпиньках, щоб не розбудити Роланда. Це викликало в Сюзанни усмішку. Патрік завжди хотів малювати. Вона здогадувалася, що в льоху Данделової халупи він вижив лише тому, що час від часу старий недоносок давав йому альбом і олівець. Він був наркоманом, таким самим, як Едді в найгіршу пору залежності, та тільки Патрікові за наркотик правила вузька лінія грифеля.

Він сів і заходився малювати. Сюзанна й далі несла свою варту, але невдовзі відчула дивне поколювання по всьому тілі, неначе за нею хтось спостерігав. Вона знову подумала про Мордреда, та потім усміхнулася (стало боляче: чиряк знову наривав, і біль вона відчувала від кожного усміху). Не Мордред, а Патрік. За нею спостерігав Патрік.

Патрік її малював.

Близько двадцяти хвилин вона сиділа непорушно, та потім цікавість узяла гору. За двадцять хвилин Патрік устиг би намалювати Мону Лізу (і собор Святого Петра на задньому плані на додачу). Те поколювання було дуже дивне, відчувалося наче не розумом, а майже фізично.

Сюзанна підійшла до нього, але Патрік з незвичною для нього сором’язливістю притулив альбом до грудей. Хоча хотів, щоб вона побачила портрет — вона прочитала це в його погляді. Той погляд був майже закоханий, та вона подумала, що закохався Патрік у намальовану Сюзанну.

— Котику, ну покажи. — Вона поклала руку на альбом, але вирішила не тягти, хай навіть йому цього хотілося. Художник був він, тож нехай і рішення, показувати роботу чи ні, залишається за ним. — Будь ласка.

Якусь мить він ще тримав альбом біля грудей. А потім, сором’язливо, не підводячи на Сюзанну очей, простягнув. Взявши, вона подивилася на себе саму. І від захвату їй перехопило подих — такий гарний був той портрет. Великі очі. Високі вилиці, що їх її тато колись називав «ці самоцвіти Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. То була вона, як жива… та було в цьому портреті щось більше за неї саму. Вона б ніколи не подумала, що в малюнку олівцем могла просвічувати така неприхована любов, але на цьому аркуші була любов, о, щира правда, дуже щира; любов хлопчика до жінки, яка його врятувала, яка витягла його з темної діри, де він неодмінно б загинув. Любов до неї як до матері, любов до неї як до жінки.

— Патріку, яка краса! — у захваті промовила вона.

Він подивився на неї стурбовано. У погляді прозирав сумнів. «Справді?» — запитували його очі, й Сюзанна зрозуміла, що лише він, бідолашний убогий Патрік, котрого хист митця супроводжував усе життя, тож він і приймав його як належне, міг сумніватися в красі свого творіння. Малювання робило його щасливим — принаймні це він завжди розумів. Але що його малюнки могли ощасливити інших… до цього йому потрібно було звикати. Сюзанні все не давали спокою питання, чи довго його тримав у себе Дандело і як узагалі стара жорстока тварюка натрапила на Патріка. Напевно, відповідей на них вона не знатиме ніколи. Та поки що важливішим було підняти йому самооцінку.

— Так, — сказала вона. — Так, це просто прекрасно. Патріку, ти чудовий художник. Мені дуже приємно на себе дивитися.

Цього разу він забув, що не можна розтуляти зубів. І його усмішка, хай навіть без’язика, була настільки гарна, що Сюзанна ладна була його з’їсти. Порівняно з нею всі її страхи й тривоги здавалися маленькими й дурними.

— Можна, я візьму цього портрета собі?

Патрік радісно закивав. Однією рукою він зробив жест, наче відривав аркуш, і тицьнув у неї пальцем. Так! Відривай! Бери! Хай буде в тебе!

Сюзанна почала було відривати аркуш з альбому, але зупинилася. Його любов (і олівець) зробили її красунею. Єдине, що псувало вроду, — чорна пляма біля рота. Вона показала Патріку портрет, постукала по мальованому чиряку пальцем і торкнулася справжнього. Навіть найлегший доторк спричиняв біль.

— От тільки це гадство мені не подобається, — сказала вона.

Патрік знизав плечима й так кумедно розвів руками, що Сюзанна засміялася. Тихо, щоб не збудити Роланда, але так, стримати сміху вона не могла. На згадку їй спали слова героя якогось старого фільму: «Пишу, що бачу».

Та тільки цей малюнок був олівцем, а не фарбою, і Сюзанна подумала, що він міг би заретушувати потворну болючу бридоту в неї на обличчі. На мальованому обличчі, принаймні.

«Тоді вона буде як моя сестра-близнючка, — з любов’ю подумала жінка. — Моя краща половинка, моя вродлива бли…»

І раптом її осяяло.

Усе?