Читати книгу - "Шантарам"

падаєш у порожнечу і чекаєш, коли розкриється парашут. В роті якийсь особливий, ні на що не схожий смак. Навіть твоя шкіра пахне по-іншому, а в очах з’являється жорстокість, вони стають немов зі сталі. Врешті я відпустив коня, і він граційно вигнувся, лягаючи додолу, а я відразу ж уклався за ним, використовуючи його черево як щит. Я хотів був заспокійливо поплескати його по загривку, аж рука моя з хлюпанням занурилася в криваву рану. Піднявши голову, я побачив, що кулі потрапили в коня двічі: одна — у верхню частину спини, друга — в живіт. Кінь зіпав роззявленим ротом, з його грудей струмувала кров, і він плакав — інакше й не скажеш, було чутно, як він стогне і схлипує, немов людина. Я пригнув голову до гриви і обійняв коня за шию.

Люди з нашого загону зосередили вогонь на гребені гори, що височіла метрів за сто п’ятдесят від нас. Міцно притискаючись до землі, я визирнув із-за гриви і побачив, як піднімаються і перелітають через віддалений гребінь гори клуби пилу услід за кулями, що потрапляють в землю.

А потім усе скінчилося. Я чув, як Хадер кричить на трьох мовах, Щоб припинили стріляти. Довгі хвилини ми чекали в тиші, що уривалася лише схлипами і стогонами. Потім заторохтіло каміння, я підняв очі і побачив, що до мене біжить Халед Ансарі.

— З тобою все гаразд, Ліне?

— Так,— відповів я, вперше за весь цей час подумавши, чи не зачепило і мене. Обмацавши руки і ноги, я сказав: — Схоже, я цілий. Як і раніше складаюся з одного шматка. Але вони підстрелили мого коня...

— Я рахую людей! — урвав він мене, піднявши вгору обидві долоні, щоб заспокоїти мене і змусити замовкнути.— Хадер послав мене дізнатися, чи ти цілий, і перерахувати людей. Я скоро повернуся. Залишайся на місці, не рухайся.

— Але ж моя кобила...

— Вона скоро здохне! — просичав він, але тут-таки голос його пом’якшав.— їй капець, Ліне. Про неї подбають. Вона не одна така: Хабіб їх всіх пристрелить. Просто залишайся тут і не вистромлюй голови. Я повернуся.

Він побіг далі уздовж валки, зігнувшись і раз у раз зупиняючись. Зітхаючи і схлипуючи, мій кінь тяжко сапав. Кров текла поволі, але безперервно. З рани у череві пливло щось темне, та рідота була навіть темніша од крові. Я спробував заспокоїти коня, гладив його шию, аж збагнув, що так і не дав йому імені. Дозволити своїй кобилі померти без імені здалося мені жорстоким. Я закинув невода у глибини своєї пам’яті, а коли витягнув його, то в ньому було сяйливе й ніжне ім’я.

— Я хочу назвати тебе Клер,— прошепотів я на вухо кобилі.— Вона була гарною дівчиною. Завжди стежила, щоб я добре виглядав, куди б ми не йшли. Коли я був з нею, мені завжди здавалося, ніби я знаю, що роблю. Я так її по-справжньому і не полюбив, а потім вона пішла від мене. Одного разу вона сказала, що я цікавлюся всім, але нічим не переймаюся серйозно. І вона мала рацію.

Я говорив наче в гарячці, так і не оговтавшись від шоку. Тепер я знаю ці симптоми: згодом мені траплялося неодноразово бачити людей, що вперше опинилися під обстрілом. Тільки дехто з них знав, що треба робити: їхня зброя починала стріляти ще до того, як тіло переставало інстинктивно пригинатися чи перекочуватися. Інших охоплював нестримний регіт. Декотрі плакали, звали маму, дружину або волали до свого Бога. Ще інші надовго замовкали і так замикалися в собі, що це лякало навіть друзів. А були й такі, що без угаву балакали й балакали, як я зі своїм умираючим конем.

Перебігаючи зиґзаґами з місця на місце, ковзаючись і падаючи, до мене прибіг Хабіб, а я знай розмовляв зі своєю кобилою, нагнувшись їй до вуха. Він уважно оглянув її, обмацав навколо рани густо пронизану венами шкуру,— чи не застрягли там кулі. Діставши з футляра довгого ножа з собачим зубом на вістрі, він притулив його кобилі до горла і зупинився. Його божевільні очі зустрілися з моїми. Золоті сонячні блищики танцювали в його зіницях, і здавалося, ніби очі пульсують і обертаються. Вони були великими, і безумство переповнювало їх, воно ладне було вибухнути в мозку і вихопитися назовні. Але при цьому він був достатньо розумний, щоб усвідомити мою сумну безпорадність і запропонувати ножа мені.

Можливо, мені слід було узяти у нього ножа і вбити коня самому. Напевно, так і повинен був учинити сильний чоловік. Але я не зміг. Я дивився на ножа, на пульсуюче горло коня — і не зміг зробити це. І похитав головою. Хабіб зробив меткий, насилу помітний рух зап’ястям. Кобила здригнулася, але дала себе заспокоїти. Коли Хабіб одвів ножа від її горла, кров ринула їй на груди, вона ллялася поштовхами, наче її гнало серце. Напружена щелепа поволі відпала, очі потьмяніли, серце припинило битися.

Я перевів погляд з мертвих, добрих, безстрашних очей мого коня на божевільні очі Хабіба. Та мить, коли наші погляди зустрілися, була настільки заряджена емоціями, настільки сюрреалістично чужий тому життю, яке я знав, що моя рука мимоволі ковзнула уздовж тіла до пістолета, що висів збоку в кобурі. Хабіб вищирився мавпячою посмішкою од вуха до вуха — зрозуміти її сенс було неможливо — і квапливо попрямував уздовж колони до наступного коня.

— З тобою все гаразд?

— З тобою все гаразд?

— З тобою все гаразд?

— Що?

— З тобою все гаразд? — ще раз запитав Халед, трясучи мене за одяг, аж я поглянув йому в очі.

— Так. Звісно.

Я сфокусував погляд на його обличчі, міркуючи, скільки часу я просидів отак, втупившись у мертву кобилу і тримаючи руку на її шиї. Подивився на небо над головою. Наближалася ніч.

— Які наші втрати?

— Убито Маджида, він з тутешніх селян.

— Я бачив. Він ішов якраз переді мною. Кулі розітнули його, мов консервний ніж бляшанку. Ох, як швидко все це сталося! Тільки-но він був живий, аж його спину розірвало, і він повалився додолу, мов лялька. Напевно, він помер ще до того, як його коліна торкнулися землі, так Швидко все сталося!

— Ти певен, що з тобою все гаразд? — запитав Халед, коли я замовк щоб звести дух.

— Звісно, все гаразд, дідько б мене ухопив! — огризнувся я, і в цьому вигуку прозвучав австралійський